Се я сам чув і бачив, хоч ще мальцем був, без штанів, у самій сорочці, і вписую до Книги днів.
Се вписую до Книги днів, бо правда істинна, як те, що на світі білому живу.
Помер Нестор Семирозум і на Вишневій горі привселюдно був похований, і могила над ним висока, і хрест дубовий. А ще багато літ стрічали яго на землі наші людяки як живого. Уже управителем економії Штома був, з самого Києва баронесою привезений, ї наказав Штома вигон, де досюль людська худоба паслася, обгородити, бо то, мовляв, споконвіку земля панська. Напиляли, лісу і грабові стовпи укопали, покуль і вигону. Ішов уночі я од дєвки своєї, ще нежонатий був. Іду я од дєвки через вигін, калі бачу: щось бовваніє попереду, наче задніло. А ніч темна, осіння. І так бовваніє, наче то людяка, але з місячного світла влаштована, а було се перед молодиком, та й хмарно. Нема як місячному сяєву буть. Дак наче яно людяка, тальки висока, мо', метрів з п'ять заввишки.
Ноги мені в колінах примліли, так і осів на землю. Перехрестився, дивлюсь — а яно не зникає. А яно не зникає та все ближчей і ближчей. Та все ближчей яно, і вже руки виджу, а руки — наче добрі гілляки. І вже лице бачу, а лице — як у Нестора Семирозума. Вбране яно у все наше, сільське, полотняне, а босе. І йде яно по краю вигону, де стовпи, вкопані з наказу управителя Штоми. І як наблизиться яно до стовпа, то начечки грім гримить і блискавка, і стовпи ламаються, як тріски. І пройшло яно, довкуль і вигін, і стовпи лежать за ним покотом. Пройшло і зникло, наче й не було, наче привиділося. Доплентався я до хати, стукаю у вікно, щоб матка засув одсунула на дверях сінешніх, мати питає з-за дверей — хто? А я мовчу, бо язиком повернути не можу, так напужався.
Дак уранці управитель побачив стовпи довкуль вигону поламані, по стражників послав. Наїхало стражників хмара силенна, по хатах ходили, розпитували, щоб узнать, хто на таке наважився — стовпи довкуль панського вигону поламать. Але ніхто не бачив і знать не знав. Тольки я і бачив, що тої ночі на вигоні робилося, але не признався, бо, думаю, не повірять моїй гомонці, а по тюрмах затягають.
І поїхали стражники з Пакуля, з чим приїхали.
І людяки сміялися їм услід.
А се Оксана Ганчучка мені розказувала, і я вписую, бо така людяна, що брехать не буде. Зачепило її чоловіка деревиною у Чорному лісі, як пиляли для екоиомії, йон зиму прохворів і помер. А яна, бідна, з малими дітьми зосталася. Навесні не стало у них хліба, діти голодні плачуть. Пішла яна до управителя Штоми: "Поможіть, пане". А Штома бомажку їй показує через стіл: "Твій мужик ще за торішнє винен в економію лишився, не одробив". Бреде яна з контори, плаче. Бреде яна через гатку, аж бачить: сидить у березі Нестор Семирозум, як живий, люльку розкурює, їй і не в голові одразу, що се ж Нестор давно помер. Привіталася яна до Нестора, як до живого, йон і питає: "Чого плачеш, молодиця?" Яна і розказала про свою біду. Калі ж Нестор їй гомонить: "Не плач, молодиця, бо слізьми діток не нагодуєш. А піди додому та пошукай за божницею. Тамочки твоя свекруха перед смертю золоту п'ятірку сховала. Купиш хліба і до хліба". А свекруха її, скупердезна баба, у отця Серапіона замолоду служила, і всяке про них балакали.
Подякувала Оксана і пішла. Уже гатку проминула, оглянулася: нікого на березі нема, наче привиділося. Аж тади яна згадала, що се ж мертвий Нестор давно. Згадала — та навтьоки. Прибігла додому, за божницю — аж там, у павутинні, і справді золота п'ятірка, в ганчірочку загорнена. Отаке було. Що чув, те й записую.
І дізнався про таке, бо в селі нічого не сховаєш, Гаврило Латка, який в економії ще до Штоми порядкував, а Штома його вигнав. Латка ж з людьми заївся, покуль за економа був, бо як з пана пан — се біда, а як з мужика та пан — се вже біда втричі. Заївся йон з людьми, а як не стало кого поганять, печія сердечна сильно його пекла, що вже йон не над людяками. І закортіло йому багатшим од усіх у Пакулі стати. І ходив йон на гатку, як ранєй на роботу до економії, щоб у Нестора Семирозума багатства випросити, та не з'являвся йому Нестор. І нараяли йому людяки піти опівночі на Вишневу гору, на могилу Несторову. А вже сніги впали. Прибрів Латка серед ночі, тонучи в снігах, на Вишневу гору, аж Нестор сидить на могилі, снігом занесений, люльку курить, і місяць-повня над ним, наче капелюх солом'яний. І гомонить до яго Нестор: "Што, Гаврило, мало з панських комор натягав, мало крові людської випив, ще хочеться?" — "Правду гомониш, Несторе, — покірно одказує йому Латка, бо люди радили, щоб не суперечив жодному його слову, — душа людська спину не знає". — "Тади підставляй полу, вдовольню душу твою". Підгорнув Латка полу кожуха, Нестор сипонув у неї з люльки своєї — аж задзвеніло. Ледве прителепав Гаврило додому, така тяжка ноша його була, хоч і танцювало серце в грудях, що розбагатів. Зачинився йон у коморі і давай золото в кадуба висипать. Сипле, сипле, а золотим червінцям нема вичерпу. І вже кадуб наповнився по вінця, а золоті червінці із солодким дзвоном на підлогу падають і жаринами по кутках комори розкочуються. І зайнялася комора вогнем з усіх сторін, відтак вогонь на хату перекинувся. Поки люди збіглися, щоб гасити, самі головешки лишились. Гаврило, та дєток його шестеро, та жонка в чому були вискочили. Кожух і той на ньому тлів, люди стягли та в замет сніговий кинули.
І потелепав Латка знову на Вишневу гору. Нестор Семирозум так само сидів на могилі, люльку курив і місяць-повня над ним, наче спинилася ніч. Упав Гаврило в сніг, поколінкував до Нестора: "Що ти арабів зо мною?!" І засміявся Нестор холодним сміхом: "Се не я, се ти сам із собою зрабів". Туточки загула гора Вишнева, і не стало ані Нестора на могилі, ані місяця в небі, самі сніги довкуль.
Що я почув од людяк, те й повідав у Книзі днів. Ще багато всякого про Нестора й Латку гомонять, але усього не напишеш, бомаги не хопить…
Повість про Опанаса
І розмовляла Уляна з Нестором, як із живим.
І казала Уляна до Нестора: "Нащо ж бо ти, чоловіче, оце таке арабів мені, що зав'язав світ та й залишив з двома дєтками малими? Серце моє кров'ю обливається, як дивлюся на них, сиріт. А вдова — як билина при дорозі: хто їде, той і скубне. Обібрав мене Мохначів пасинок, як хотів, за довги твої. Тольки й зосталося у нас, що стріха над головою, босі й голі твої дєтки і я з ними, старці безталанні".