У вагоні, уже рушив поїзд, стало Тарасові краще. Згадував він Пакуль, як бігав маленьким через сад до купальні, як плавав на човні по Студениці і випливав у Невклю, як сходив на гору Вишневу: "А любив я, мамо, сходити на гору Вишневу, бо здавалося, що із шпиля гори — так близько до Бога. Я тоді по-дитячому щиро вірив. Пливли наді мною білі хмари, і на кожній мені привиджувався Бог, схожий на старенького пакульського дідка, в полотняній вишитій сорочці і босого. А Бог, виявляється, далеко од людей, і не такий він добрий, як мені тоді видавалося. Бог, мамо, до людей жорстокий, а може, самі люди жорстокі і таким його для себе придумали? Навіщо він так — зі мною? Хіба я зла кому хотів? Я хотів тільки добра пригнобленому класові, коли стріляв у поліцейських. Хіба це справедливо, коли одні в золочених каретах роз'їжджають по вулицях пітерських, в палацах розкішних проживають, а інші гниють, голодні й холодні, по підвалах? То за які ж гріхи Бог мені ранню смерть посилає?" І не знала Дарина, що відповісти на ту його мову, бо не було певності в душі її.
І заснув Тарас легко, як у дитинстві, ї Дарина, вибившись із сил, задрімала під м'яке погойдування спального вагона. А серед ночі ніби хто штовхнув її зсередини: підхопилася. І почула вона хрипи страшні у грудях сина свого. Поїзд зупинився на станції, і світло од ліхтаря на пероні лягло крізь віконне скло на Тараса. Чорна кров пінилася на вустах його, і задихався Тарас. Вхопила вона сина свого за плечі, підняла, притисла до грудей. Якби могла, оддала б синові усі літа свої, які прожила і які ще мала прожити. Але безсила була навіть її материнська любов. І хотів щось сказати їй Тарас, але кров не давала сказать. Тільки і вчула Дарина: "Світло… Світло…" І не дізналася вона уже ніколи, про яке світло казав син її: чи те, що за вікном вагонним, чи про світло, яке відкрилося йому на межі життя і смерті. І помер Тарас на руках материнських. І закричала Дарина криком страшним — до людей і до Бога. Але ніхто уже не міг помогти синові її, ні люди, ні Бог.
Об Різдві се було, об Різдві. А мо', і познєй. Ми ще малі були. А мело ж, такеє мело, церкву із шкільного вікна не видно, сама тінь її бовваніє. Великий вогонь на цвинтарі, коло церкви розіклали, се щоб земля відтанула, могилу копать. І припливло по заметах троє саней із самого Мрина. На перших санях — труна, чорною матерією оббита. Занесли труну до церкви, служба почалася, і ми пішли. А вікна церкви геть снігом заліплені, і біло-біло у церкві, тольки свічечки мерехтять. І стояла біля труни пані городська, така величава, а з лиця— горем гірким випита. Се, матка мені каже, пані Дарина, з роду Журавських, а в труні — син її, Тарас, у Пітері навчався і помер, од чого помер — ніхто не знає.
Туточки зайшла до церкви тітка Уляна, Несторкою її прозивали, з хутора Семи розумового. Зайшла вона до церкви, перехрестилася на вівтар. А далєй опустилася вона на коліна перед панею Дариною і уклонилася їй до землі. Як стала вона коло нас, матка моя і запитує у неї тихо, але я вчула: "Про що-бо се ти, Уляно, так зробила, що перед панею городською колінкувала, наче перед іконою святою?" А Уляна Несторка і одказує матці моїй: "Се я зробила, бо уже вона — на хресті, як Христос, і мука її велика". — "Хто ж її розпинає?" — се матка моя запитує, дивуючись із слів Уляниних. "Доля її гірка материнська". — "А чим же вона завинила, що їй такеє судилося?" — "Про сеє тольки вона та Бог святий знають". І умовкли вони, і болєй не гомоніли, а в голові моїй відклалося, хоч і мала була.
І часто я погодєй споминала ту їхню гомонку, уже й матки моєї на світі не стало. Споминала, бо ще двох синів своїх привозила тая пані Дарина до Пакуля хоронить. Біля церкви, на цвинтарі, місце було, де усі Журавські, з дідів-прадідів, вічним сном спали. Залізною огорожею візерунчатою теє місце обнесено було. А довкуль — липи, мо' столітні, стояли. І казала пані Дарина, коли вже сина Андрія привезла хоронити, так: "Хай синки мої тут спочивають, бо вони Пакуль любили". А була вже вона од горя свого великого наче не в собі. І вкладала вона їх, дєток своїх, мертвих уже, на цвинтарі, під липами, наче спати на ліжкові. І хрести дубові, широкі, Кузьмою, сином Семирозума, витесані, біліли над могилами синів її.
А тади ото, як церкву і Бога розкасирували, спиляли і хрести тії, давні і нові, і могили зрівняли з землею. Се, кажуть нам, класові вороги туточки лежать, не варті вони пам'яті нашої, хай і сліду на землі нашій од них не лишається. А загорожу — ту ще ранєй розтягли. І був один час, перед війною останньою, у церкві нашій клуб сільський. І танцювали дівки та парубки під гармошку коло клубу, на цвинтарі колишньому, де пани вічним сном спочивали. А я й казала, молодим: "Що ж вигуцюєте ви на кістках людських, бо вони ж хоч і пани були, а людяки, як і ми? Отак колись і на ваших кістках дєтки ваші та онуки танці-гранці виграватимуть…" Та тольки — хто ж мене слухав? Болєй скажу: внесли слова мої у вуха Нестору Волохачу, онукові Нестора Семирозума, покійного давно. А йон тади, покуль не узяв його "чорний ворон", галіфетчик ретивий був і верховодив у Пакулі. Дак йон мене побачив коло лавки та й каже строго: "Прикуси, молодице, свій язичок щодо могил панських, якщо не хочеш загриміти так далеко, що ворон і костей твоїх назад не донесе". Аж скоро йон сам загримів, та так загримів, що і досюль ніхто не знає, де кісточки його лежать. А я, правда, після того примовкла і досюль мовчу, наче рота мені дратвою смоляною навік зашили…
Обірвалася струна зі смертю сина Тараса в душі Дарини, обірвалася, але не вмовкла. Чула голос його, розмовляла з сином, як із живим, блукаючи по кімнатах спорожнілого дому свого. Звичайно, переконувала себе, усе це — тільки сон, страшний сон: Тарасова смерть у вагоні, дорога через глибокі замети в Пакуль, червона пащека ями, яка ковтнула труну з тілом сина її, завірюха, що встеляла розритий, витоптаний людьми, які прийшли на похорон, цвинтар незаймано білим снігом. Хіба не так дбайлива господиня, відбувши учту, застеляє чистою скатертиною столи — для нових гостей? Але коли зійшли сніги і поминальна неділя настала, і поїхала Дарина в Пакуль, і побачила свіжу могилу під столітніми липами на церковному цвинтарі, і хрест на могилі з іменем сина її Тараса — страшний сон перестав бути сном. І жахнулася вона реальності того, що сталося, і злягла надовго, і прохворіла на серце літо усе.