У Києві творилося чортзна-що. Влада мінялася через день, і ніхто з обивателів не знав, якому богові молитиметься завтра. Я теж не знав, до якої власті прихилитися, щоб вижити, а не підкласти своєї дурної голови під колеса нещадного локомотива історії. І побрів я з Києва далєй, на Мрин. А в Мрині саме страйкували залізничники. Німці, щоб залякати страйкарів, збудували поблизу депо велику шибеницю. Паровозні команди поховалися по селах, а робить хоч на станції комусь треба було. Так потрапив я на паровоз, маневровий, кочегаром. І туточки уліз я в одну неприємну історію. Домовилися я й машиніст маневрового паровоза з людьми хапкими, для яких і революція та війна — благо, домовилися і одчепили вагон з обмундируванням німецьким, шинелі та чоботи в тому вагоні були, і загнали його в тупик. А німці пронюхали, чи хтось підказав. І опинився я за ґратами, в тюрмі мринській. І думав, що вже капець мені, бо німці за такі діла круто суд вершили, тая нація строгий порядок любить. Тольки ж не встигли вони пустити мене в розход, бо довелося їм спішно тікать у свою Німеччину, де теж порядку не стало.
Стукіт-грюкіт у тюрмі, одчиняють двері камери, а я — "Інтернаціонал" співаю на радощах, думав, що це уже — більшовики. А треба було мені, дуракові, співати "Ще не вмерла Україна", бо це прийшли війська Директорії. А я — гімни усіх партій і напрямків про всяк випадок вивчив і знав, як "Отченаш". І мене за той "Інтернаціонал" — знову під замок.
Тольки ж вскорі і більшовицькі війська у Мрин прийшли. Тут я уже із своїм "Інтернаціоналом" попав у десятку. І з тої пори як такий, що постраждав од пут міжнародного капіталу, аж до року сорок першого, когда я в табір полонених потрапив, був я на коні великому перед новою властю. Пристроївся я було при тюрмі, уже не в камері — за камерами наглядать. Там тепер інші сиділи, хто учора ще носа од мене, голодного і голого, вернув. А вскорі вийшов декрет про організацію міліції, і я остаточно опре-ділився душею пролетарською на бік робітничо-селянської держави як радянський міліціонер. А про теє, як зійшовся я ближчей з Дмитром Домонтовичем, заслуженим революціонером, що в ті годки великі діла вершив у Краї, як благословив він мене на Пакуль, аби я й Пакулю правильну лінію дав, про це я опишу в нових зошитах, бо ці, що мені видано, я вже усі списав. А на село, до лавки, щоб купить, я не ходжу, аби не розвіювати звичного для себе оптимістичного погляду на жисть — через несвідомість па-кульських мас, які остаточно розпустилися…"
А було так. Прочули про з'яву Громницького у Пакулі люди сіл навколишніх, старші віком, хто пам'ятав про справи його. І припливло троє мужиків радульських човном моторним до Пакуля. Як припливли вони, було на причалі люду багато, бо возили траву з лугів сиволозьких, і доярки біля причалу збиралися, щоб пливти поромом до корів колгоспних, у літній табір. І запитували мужики радульські у людей місцевих: "Де тут у вас проживає теперечки Михаль Громницький, діла якого ще пам'ятає земля наша?" Одказували їм люди місцеві, доярки, косарі і бакенщики: "Проживає Михаль Громницький у баби Домахи, на Мура-виці. Але не розшукуйте його на Муравиці, бо йон там тольки ночує. А шукайте його на березі Невклі, під кручами, йон тамочки рибу ловить і з дачниками чарку п'є. А нащо ж йон вам?" — "Приведіть його перед очі наші, щоб не швендяли ми по ваших берегах, тади знатимете усе, що ми знаємо. Але чи буде вам од того знаття легшей?" І пішли моторист, шофер молоковоза Василь Терпило та бакенщик Євхим Ступа вздовж берега Невклі, знайшли Михаля Громницького і привели з-під круч на причал, перед очі мужиків радульських. І запитали у нього мужики радульські, з човна свого на берег не сходячи: "Се-бо ти, Михаль Громницький, який ще в годах двадцятих діла громкі у нашім Краї творив?" — "Єто я буду, — не без гордощів одвічав Громницький. — Історія мене помніть, бо я писав її геройською жистю своєю. Бо історія — це не суд, історія — це воскресіння".
На спинах дідів і батьків наших історію йон писав, та все кров'ю, кров'ю людяцькою!
А калі ж воно без крові серед людяк земних та й робилося? Таки ж луччей теперечки зажили ми, не голі і не босі, і не робимо так важкенько, як наші діди робили, а булку з лавки, як сонце — булку, несемо та свиням у корита кришимо. Калі ще такеє врем я було?
На горі великому людяцькому і на смертях безчисленних тая булка замішена! Був у мене братеник старший, Володькою звали, я ще під стіл пішки ходила, а йому уже годків, мо, шістнадцять. Як увійшли в Пакуль денікінці, плакатів у них було багацько, з доброго паперу. А на тих плакатах та намальовано було, як більшовики селян у кому-нію заганяють. Дак Володька, братеник мій, тих плакатів наприносив і в коморі сховав, щоб на зворотному боці малювать. У нього сильно малювання получалося. Як намалює, було, генерала на коні — ну живі, і кінь, і генерал усатий, із шаблею. Одна такая картинка, на дошці, у мене довго висіла, як пам’ять, а тади Нестор Волохач, як ще живий йон був, наказав знять, бо вже генерали, каже, одмінені радянською властю. Я й спалила, щоб далєй од біди. Дак наносив мій братеник Володька тих денікінських плакатів, а далєй червоні денікікців прогнали з Пакуля, зброю по хатах шукали і побачили ті плакати: "Хто сховав?!" — "Я", — братеник мій каже. І повели Володьку у глинище, а ми тади в яру, поблизу цегельні, проживали. Матці нашій сказали, вона коноплі в Студениці мочила, матка — з плачем, з криком — у глинище, я — слідком подибала. Тольки ж уже наш Володька під кручею прострелений лежить. А китаєць, який у Володьку з гвинтівки стріляв, зуби скалить: "Патроныєсть — моя машинка работает, патрон нет — стой, машинка". Ой, не нудилася вона без діла, машинка тая, ой, не нудилася, та скольки ж годочків, ви тольки вдумайтеся!..
А як ті ж денікінці били нас, молодесеньких, шомполами по пальцях, аж кров з-під ногтей цвіркала? А в Пльохові і по деревах людяки, як груші, висіли, хто панську землю був узяв, дак ти сього і не згадуєш!
Було і сеє, було і теє, твоя правдонька. Гомонять людяки, віщував Нестор, Семирозумом прозваний, у часи давнішні, ще як живий йон був: "Побачите-почуєте, хто доживе. Кров людська широкою рікою тектиме по землі нашій, і гукатимуть з обох берегів одне на одного: "Се — ти пролив! Ні, се ти пролив!" Але не знайдеться ні правого, ні винуватого, пізно буде мірятися, бо крові з рікитої не вичерпаєш і житті в людських не повернеш, хіба що на суді Страшному". Аж таки так воно і сталося, як Нестор віщував.