Так прослужив я в Кияниць три годики. А тогда батько мій прислав листа, що знову робить на пороховому заводі, і щоб їхав я до нього. Фіноген сам пошив мені полотняні штани, сплів новенькі постоли, дав ще і свій старий піджак, одвіз на станцію і купив білета. Так скінчилися мої найми сирітські.
Окремої квартири у батька на заводі уже не було. Він проживав у глиняній казармі, з робітниками. Там і для мене знайшлося ліжко. Узяли мене на завод — учнем, до слюсарної майстерні. Усе літо я чистив од жужелиці величезні залізні казани, в яких варили селітру. На обід я ішов у бруднющій від іржі одежі і з бруднюшими руками. Але я пишався, що вже — робітник.
Тут батькові підказали, що мене треба віддати до школи. До церковноприходської школи іти було верст три. Я вже був переросток, до того ж умів читать, батько навчив, і мене прийняли до другого класу. Найбільш не злюбив я уроків Закону Божого, що їх вів піп. А ще як робив я на заводі літо, був у майстерні слюсар Архип Мороз, який вів з робітниками політичні бесіди, і я слухав. Він розказував про розстріл пітерських робітників у дев'ятсот п'ятім годі: про страйки і про переслідування пролетарів за страйки. Так зрозумів я, що цар — це кровний ворог робітників. І в класі, на уроках Закону Божого, коли співали "Боже, царя храни", я співав: "Боже, царя НЕ храни…" Але в попа був добрий слух. Одного дня він підкрався до мене з-за спини, і тільки я затяг "Боже, царя НЕ храни", з усіх сил уперіщив мене лінійкою. На другому уроці, коли піп розказував, що Божі храми будуються у вигляді хреста, бо Ісус був розіп'ятий на хресті, а Ной рятувався від потопу в ковчезі, а зоря возвістила народження Христа, я підняв руку. "Що тобі?" — суворо запитав піп. "Дозвольте вийти посцять…" — смиренно мовив я. "Дурень здоровий! — аж позеленів од злості піп. — Треба казати: дозвольте вийти до вітру, їди, бов-в-ван!"
А з арифметики та письма у мене ішло добре. Я навіть іншим учням допомагав вирішувати арифметичні задачі, і за це мене підгодовували, хто чим міг. Бо я часто був голодний. Але далєй третього класу навчатися не довелось. Батько сказав, що я уже дорослий і мушу сам собі зароблять на хліб. І я пішов молотобойцем, у заводську кузню. Правда, платню одержував підліткову, сорок копійок у день, бо що не було мені шістнадцяти годів. Якось механік розпорядився викувати великі лещата, хоч можна було купити готові. Найважче було кувати губи для лещат. Весь день ми їх кували, а коваль усе не давав передиху. Я зовсім вибився із сил. Нарешті терпіння моє лопнуло, я кинув кувалду убік і сказав, що більше не можу працювати. Коваль погрожував доповісти механіку. "Іди ти до біса із своїм механіком!"— гукнув я і подався геть із кузні. Того ж вечора управляючий зупинив біля нашої казарми свою машину, а він тольки-тольки купив новенький автомобіль марки "Бенц", і гукнув батькові моєму, аби я залишив завод за двадцять чотири години. Робітників не вистачало, мужчин усе брали й брали на фронт, і скоро я влаштувався в сусідньому містечку, учнем машиніста-кочегара. І тижнів за два я вже заступив на зміну до парової машини. Мусив я працювать добу. День пройшов благополучно, а вночі я приліг подрімать і — заснув. Паровик зупинився, і все зупинилося, погасло світло. Прибігли робітники, розбудили мене, але було вже пізно: з-за нерівномірного нагріву казана потекли труби…
Довелося мені шукать роботу ще далєй од батька, в Катеринославі, на збройному заводі. За тиждень я засвоїв одну операцію — нарізка різьби на шийці шестидюймового снаряда і почав працювати на верстаті. Норми ми сяк-так виконували, але — не більше, щоб адміністрація не знизила розцінок. Але з заводу раніше гудка не підеш, і ми, щоб убити час, співали. Тут я вивчив і запам'ятав пісню: "По улицам ходила большая крокодила, она голодная бы ла, вдруг увидела китайца…" Я зняв куток, платив сім карбованців щомісяця. У вихідні я нікуди не ходив, відсиплявся, бо не було святкової одежі. А в робітника, з яким я проживав у кімнаті: був чистий костюм, фетровий капелюх, хромові ботинки і навіть — тростинка. Правда, під верхньою накрохмаленою сорочкою у нього не було нижньої, він здавав її до понеділка в прання. Але про це знав тільки я. Зовні це був франт, він соромився зі мною, злидарем, ходити по місту, тим більше — до кінотеатру. І це мене дуже пригнічувало. Але треба було думати не про костюм та тростинку, а про теплий піджак, бо вже починалася зима. Хтось мені підказав, і я купив теплий піджак у кредит, виплачував за нього чотири місяці.
І тут сталася Лютнева революція. Скинули ненависного царя. Народ радів. Усі говорили про свободу, про майбутнє щасливе життя. Я вивчив нові пісні — про те, як боролися робітники за свободу свою: "Смело, товарищи, в ногу", "Марсельєзу", "Варшав'янку" "Вы жертвою пали". Наш завод вийшов на загальноміську демонстрацію, попереду крокував духовий оркестр. Перше, ніж піти на демонстрацію, я мусив подумати, у що одягтися. Виручив мій сусіда по кімнаті, "франт". Він запропонував мені зимове пальто з каракулевим коміром. Я виглядав у ньому досить пристойно. Робітники, з червоними прапорами і оркестром попереду, рушили до центру міста. У кожного демонстранта — червоний бантик на грудях. І я приколов бантик до пальта з каракулевим коміром. На червоних полотнищах були написані білою фарбою лозунги: "Хай живе свобода, хай живе революція!" Душа моя тремтіла од захоплення. Відтак слово "мітинг" стало дуже модним, народ мітингував з будь-якої причини і без причин. Все менше хотілося працювати біля верстата. Мітингувать було приємніше. Газети різних політичних спрямувань приносили прямо до цеху. Мені спочатку подобалися дві партії — анархісти і більшовики, але згодом я зупинився на більшовиках. Якось в обідню перерву забрів я до механічного цеху, там точилася голосна балачка про партії. Я признався, що люблю більшовиків. "Чому — більшовиків?"— запитали у мене. "Тому, що більшовики обіцяють найбільше благ нашому братові, робітникові, а я по зав'язку вже наголодувався й настраждавсь за свій короткий вік!" — твердо сказав я. Незабаром я дізнався, що головний більшовик — Ленін. Його ім'я ставало все популярніше серед робітників. У книжкових крамницях з'явилися книги Леніна, Бухаріна. Я купив книгу "Розвиток капіталізму в Росії", лише через те купив, що її написав Ленін. Досі я ніколи книжок не купляв, не було за що, та й не тягло мене до книжок. Перше, ніж її купити, я засумнівався, чи справді її написав саме той Ленін, бо на обкладинці стояло не В. Ленін, а Н. Ленін. Господар крамниці пояснив мені, що це — псевдонім. Оскільки я уперше чув таке слово, він роз'яснив, що таке псевдонім. Прийшовши на свою квартиру, я почав читати. Але книга видалася мені дуже нудною. Багато чого я в ній не розумів. Другого дня я подався до іншої книгарні і продав книгу.