Але зробила я так, як мені нараджено. А Явтух мій — се ж у червоних тади був, мобілізований. І народила я тої ночі, у вишняку. Народила — як видихнула, і стогону з моїх вуст не прохопилося, бо ж дєтки мої старшенькі біля мене спали. Сама собі й пуповину перев'язала. Терпіти біль жистю своєю була я привчена. А як народила я дочечку під ранок, стрілянина в березі почалася. А вже світало. Се ж пароплав червоних по Невклі плив, а хлопці із загону Вовчаря по ньому од цегельні пуляли. Вовчар наче сперва за більшовиків був, тйди утік од них, із дружками своїми проштрафившись, і вже ні до червоних, ні до білих не приставав, а в Краї такеє виробляв, що й згадать страшко.
Дак з пароплава гармата стрелила — по селу. Стрелила гармата по селу, і перший снаряд під нашою хатою розірвався, розсипалися віконечка наші на скалки, і стріха заголилася. А мій синок старшенький, Миколка, у голод воно, оіднеє, померло, межею біг, глянути зі шпиля, що в березі діється. Дак його повітрячком гарячим ударило. Довго йон потім заїкався, на стіну уночі спросонь ліз, людей боявсь. До Уляни Несторки я його познєй водила. Уляна і воском опливала, і ниткою міряла, серед ночі двічі приходила і на живуще читала — коли й минулося. Се вже як я з дітками своїми на цегельні тулилася, у кухоньці, де ранєй робочим їсти варили. На цегельні я тулилася, бо попливла наша хатка диму клубком у небо світанкове.
Се ж тольки я народила, слаба геть, лежу під вишнею, дєток своїх до себе тулю. А з пароплава по Пакулю пуляють, і людяки, хто дужіший, тікали в ліси та яри околишні. А я — як його тікать, коли ані ногою, ані рукою не ворухну. А вже висадився з пароплава матроський загін, одігнали матросики вовчарів тих, тади давай по кутку бігать і хати наші палить. І в мою хатину гарячий віхоть — під стріху очеретяну. Вогнем узялася наша хаточка на кручі, а я і підвестися не можу, тольки слізьми гарячими умиваюся. Коли біжить матросик через нашу грядку, повз самий вишняк. Я й питаю його крізь сльози: "Нащо-бови, хлопці, куреники наші палите?!" А йон і одказує зі злом великим: "Деревня ваша бандитська, тьотка! Говори лучше, где она, банда, спряталася?" Подивилася я в очі його злющі, дєток своїх притулила до себе і кажу: "Осьдечки моя банда…" А їх у мене, дєток моїх, трійко зоставалося, а трійко од дифтеріту той весни померло. 1 четверте, що тольки народилося, у пазусі моїй кигиче. Одвів матросик очі і мовчки потьопав через городи. Але болєй уже хат не палили, тольки сім хат на кутку згоріло. У Дахновця тади корова і двоє свиненят в огні пропало, у Каруся овечки погоріли, а луччей усіх Маргариті, Лобасці, дісталося: вона звечора пішла у поле льон брать, а троє дєток, як почало горіть, у підпіччя сховалися, там і задихнулися. Мої ж дєтки живі зосталися — на горе собі…
А се вписую до Книги днів далєй — як удруге за жисть мою горісну стрівся мені Нестор Семирозум. А вдруге йон стрівся мені уже в годі тридцять третім. Уже ж бо я одна, як смерть, у хаті зосталася, усі мої з голоду перемерли. Першими пухли меншенькі: "Мамо, мамо, щось ноги важкі…" А що я могла — од себе одрізать? Дак не було уже чого й різать — самі кості та шкура, як на дохлятині. Поки ноги носили, у колгосп якось плелася, там по ложці супу давали. Явтух мій — той жаб у березі наловить, а єсті не може, виверта його. Далєй і жаб не стало, переловили, а псів і кошок — тих давно з'їли. Три дні лежав під тином Явтушок мій, отакенними слізьми плакав, хужей, як дитя: "Я ж за совітськую власть воював, а що ж вона з нами робить?!" Причалапала я увечері з поля, а його уже нема, уже одвезли. Тади за кожного мерця тим, хто одвозив, хлібцем платили, дак і живих у ями скидали: "Все одно помреш, не сьогодні, так завтра, а мені — сьогодні єсті хочеться…" Притьопала я з поля, а вже хата — пуста, і страшко мені заходить, бо знаю: якщо зайду, уже не вийду. І поплуганилася я лісами-яругами у той бік, де Мрин, бо на шляхах чужі людяки, у формі, голодних перестрівали і вертали назад, у села. А в Мрині моя донечка, що я її у вишняку народила, служила у євреїв. Ніч була, ніч, а далій розвидніло, тольки в очах од голоду темно. Де іду, де повзу, де й кочуся з бугра, бо вже мене ноги мої не носили. І виповзла я з лісів десь-бо між хутором Козачим та Будищем, і вже поле. І бовваніє мені попереду наче скирта. Поповзла я до тої скирти, мо', який колосочок трапиться чи зернятко висипалось, на споді. Підповзаю, аж то — не скирта. Не скирта то, а тіла померлих од голоду лежать штабелями, наче колоди, складені вони і тирсою пересипані. Туточки розпласталася я на земельці і думаю: "Нікуди уже одсюль не рушу, тут буду смертоньки дожидаться, дак, мо' ж, разом з людьми колись похоронять, а дожидаться смерті уже недовго…"
І тольки я так подумала, став перєді мною Нестор Семи-розум, точнісінько такий, як там, на кручі, калі я воду, важка, несла, наче й не спливло стольки годків. Бо вже йон поза часом, уже йон на березі ріки, яка нас несе. Подає мені Нестор Семирозум жменьку щавлю лугового і так до мене гомонить: "Пожуй, жінко, і сил тобі додасться, і добудешся ти до дочки своєї єдиної, і там лихо перебудеш, і онуків ще дождешся, і правнуків, бо ти заслужена великими муками своїми". Узяла я той щавлик з білої долоні Нестора Семирозума і запитую, бо ще мої вуста ворушилися, а душу — вогнем пекло: "За віщо нам, людякам, кара такая?!"
Зітхнув тяжко Нестор Семирозум і одказує: "Не знаю, не відаю, жінко, і сам". — "Дак ти ж, люди в селі балакають, теперечки на небесах, коло самого Бога перебуваєш". — "Бог… — посмутніли іконні очі Нестора Семирозума і ще тяжче зітхнув йон: — Може, й Бог плаче з людьми донесхочу, а помогти — не в силі…" І зник йон з очей моїх, розвіявся, наче туман од сонця, що з-за Страхолісся піднімалося. Зник, наче й не було його. А щавлик, з долоні Несторової, у жмені моїй зостався. І пожувала я того щавлика, І додалося мені сил одразу. І дійшла я до Мрина, і на гори мринські вибралася. І знайшла я донечку свою, єдину, що в живих лишилася. А далєй у жисті моїй усе було, як йон, Нестор Семирозум, мені й простелив. Хочете вірте, хочете ні, а я самую правдоньку до Книги днів уписала.