А воно ж бо і случилося, як Кузьма, син Семирозума, провіщав. Ой люду-люду нізащо погибло, наче з косою сама (мерть у Пакуль прийшла і вкосила лугу людяцького…
Темної серпневої ночі підступав повстанський загін до помістя Журавських, а німці — ні про що не здогадувались. Ніжилися вони в постелях по флігелях та хатах по-міських, на дворищі економії, а старшина їхня разом з військовим комендантом та молодим паном Журавським — у домі панському. Ніжилися німці в постелях, але вартові їхні не дрімали. А тут ще й пси завалували по всьому селу, скрадливий рух повстанців почувши.
Вів свій повстанський загін Никифор Калша берегом Синявки. І вивів він хлопців через сад панський, по схилу гори, до будинку Журавських, де комендант і свита його. Вивів він загін до будинку панського, а на терасі уже німці залягли, у самих підштаниках, але з гвинтівками добрими, і кулемет із флігелька, де Уляна Несторка колись проживала, як служила у панів, вогнем у сад плюється. Степан Коряка — той із людьми своїми підступав од воріт головних. І кинув він бомбу, цілячи у вікно комендатури, але попала вона у стовпа телефонного, невидимого уночі, і вибухнула бомба, Степанові життя молоде обірвавши. Розгубилися повстанці, наглу смерть свого ватажка побачивши. А німці, набоїв не шкодуючи, кулями ніч прошивали. І осипалося листя тополь вздовж дороги в помістя, кулями посічене, і падали люди на землю разом з листям тополь, і вже не підводилися, кров'ю гарячою землю поїли. І відступали повстанці до самої цегельні, у глинища глибокі, маючи на думці вздовж Невклі, попід кручами, що від куль німецьких затуляли, у ліси Синявські податися. А вже підступав берегом Невклі до села Пакуля загін повстанців, що його сам Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, із лісів Синявських привів. І свої своїх не впізнали у пітьмі нічній, за німців чи гетьманців одне одного прийняли. І зчинилася люта стрілянина між своїми.
І полягло у тую ніч людяк пакульських та із сіл довколишніх як маку, ой полягло!
А перед світом підступили німці із Радуля, стрілянину зачувши, хоч дроти телефонні й перерізали хлопці. А пакульський гарнізон — теж натиснув, підмога сил додала, ї взяли повстанців у лещата, і тікали хлопці ярами у степ, і кидалися з круч у Невклю, хто плавав добре, І пливли на Варягів острів, а з острова — до сиволозького берега. Лише Никифор, син Осначки, і вивів загін свій з малими втратами: до порома, що в березі стояв, вони прорвалися. І пливли вони на веслах та жердинах через Невклю, а вже сонце з-за Чорного лісу підводилося. Ударили по них німці з гармати, але туман рожевий, наче кров'ю, за ніч пролитою, напоєний, стелився низько над водою, і пором щасливо сиволозького берега дістався.
Тольки Савку Малаху, що рулював на поромі, ранило, дак яго в Козероги на руках хлопці однесли, і тамошня дєвка виходила, йон на тій дєвці послєй і женився.
І повів Никифор своїх людей густими лозами вздовж річки Сиволог у ліси Сіверські, а за лісами Сіверськими — демаркаційна лінія, там уже — червоні.
А німці ще довго на Болотницю та Муравицю снаряди кидали. І горіли хати, наче свічки, бо саме суш серпнева була. Люди ж пакульські бігли, куди очі бачать, себе і дітей рятуючи. А як німці, що з Радуля наступали, зайшли в село, привели вони чоловіка з обличчям, геть закривавленим. Одна куля його по голові черкнула, а друга — навиліт ногу пробила. І упізнав його першим молодий пан Костянтин Журавський, що од коменданта у ту ніч не відходив: "это — Говоруха, Портартуровцем еще прозывемый, заводила их главный".
Казала Марусина до Кузьми свого уранці: "Тікай хоч ти у Страхолісся, пересидь у чагарях лиху годину, бо я — до дєток і скотини прив'язана". А Кузьма дошки для коша та мучника у дворі стругав спозаранку, бо вже вимахував крильми вітряк на Круковій горі. І відповів їй Кузьма: "Ні у що я такеє не втручався, щоб мені дьору давать, калі роботи повно". А вже німці з гетьманцями по дворах ходили. І зігнали вони чоловіків, од малого до старого, кого запопали в селі, на вигін.
І се ж Кузьму, сина Семирозумового, яни узяли, хоч божився, що ні при чім йон, і на вітряк свій показував.
І зібралося люду на вигоні, поза волею своєю, багацько, бо Пакуль — село велике. А навколо, у дві шеренги, стояли солдати німецькі, піші та кінні. І тільки од Коршакового яру, де урвище, не було солдат. І наказав комендант військовий опуститися усім на коліна, давши кулеметникам знак. Застрочили кулемети над головами селян, все нижче та нижче, уже волосся од куль у людей, хто вищий на зріст, ворушилося. І опустилися люди на коліна. А вже вели од комендатури Бориса Говоруху, Портартуровцем прозваного. 1 ледь ішов він, на прострелену ногу припадаючи, і кров на обличчі його червоними млинцями запеклася.
І запитав комендант через перекладача, а Журавський — поруч красувався, в шинелі з капітанськими погонами: "Показуй, хто був з тобою за одне". І відповів Говоруха, Портартуровцем прозваний: "Хто був зі мною за одне, тих туточки нема. А якби ці, що колінкують тепер, були за одне зі мною, вас, германців, уже б не було у Пакулі, і слід би ваш прочах". Кинули його солдати на землю з наказу коменданта, і били його шомполами по тілу живому. А як стали солдати Говоруху шомполами сікти, одвернувся Костянтин Журавський, відтак на коня свого вороного скочив і поскакав із вигону. І підвели Говоруху солдати, тримаючи попід руки, бо вже не стояв він на ногах власних.
І знову запитав комендант німецький: "Показуй, хто був з тобою у ніч вчорашню". Через силу підвів голову Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, і глянув у обличчя людям, які колінкували на вигоні: "Ті, що були ніч минулу зі мною, перед вами, германцями, не колінкуватимуть. Або в землі вони уже, або в лісі далекому". І підійшов комендант до Говорухи, і шмагав по голові та плечах нагайкою, як по дерезу. І покотився шепіт ремства по людях, що колінкували на вигоні, як вітер по вершинах у лісі, але знову зататакав кулемет, і кулі іволгами залізними засвистіли над головами пакульців.
Тут йон і встав, Кузьма, син Нестара Семирозума.
Тут йон і встав, піднісшись над юрмою, що колінкувала, як осокор над порослю молодою.