15/IV-15
Люба мамочко!
Розпочинаю новий цикл листів: зараз якось аж пишеться легше. Побачив тебе вже не над усяку міру схвильованою, вже заспокоєною й чуюся багато краще сам. Ніколи раніше не думав, що думки про близьких можуть перетворитися в справжні тортури. У мене ж їх лише про матір, а коли дружина, діти? А ще є такі варіанти, які навіть романістам не снилися. Ну, скажімо, самотня сліпа мати. А ми, що ми, видужимо неодмінно. Переживав за тебе, бо їхала сама. Все-таки треба, щоб хтось супроводжував у таких випадках. Ти ж-бо їдеш на Урал, а тут крім усього повно людей непевних, злодіїв. Та й ті, що певні, є такими, часто, на перший погляд. Одержав твого листа, Мар'яниного, тітчиного — все о'кей. Наша дівашечка вимахала нівроку, росте щось симпатичне. Тільки помилок у листі вистачає. Чи це вже твоя провина, що погано вичитала. Не маю нічого заднього на думці, вона, справді, не дуже вправна в письмі. Хлопці роздивлялися фотку й одностайно схвалили. Я її тепер буду взивати Бетсі. Санітарка Бетсі. Платівки всі мені віддали того ж дня, а через пару днів вручили й білизну. Цього разу минуло без пригод. Ліки одержав і прийняв уже до середини. Пішов на працю з середини місяця. Сумки а торби, бодай... Пишеш, що у Шурочки перенесено весілля на Жовтневі. Ну нічого, хай молодята ще потерплять. Яка зрештою різниця, коли одружуватися. Мамусю, дивує мене твоє захоплення тим романом Загребельного. Облудницький твір. Стверджує примат православ'я над католицизмом, більше того, культурну вищість Київської Русі над Європою змальовує як об'єктивний історичний факт. Блюзнірство і найсправжнісінька літературна спекуляція. В псевдопатріотизмі, та ще й а Іа Загребельний, варто розбиратися. А те, що він уміє нанизувати слова, невелика заслуга. За стільки років "творчості" мав змогу насобачитись. До речі, поспитай дідика, з боку історичної відповідності наскільки роман життєздатний? Повертаючись ще до побачення: я після нього десь добу не міг їсти. Відчуття ситості абсолютне. Із шлунком усе в порядку, навіть не потрібні були ніякі пігулки. Таки є рація в тому, що за цей час шлунок зменшується і вже не можеш їсти так, як колись удома. Консерви теж виявилися в пригоді. Словом, перетворююся потроху на старого зека. А що Льончик? Чому не пишеш, як із ним? Я ось тут переклав трохи з журналу "Америка" за 1968 рік поезії Едгара Лі Мастерса. Мені вони надзвичайно сподобалися. Гадаю, що й вам так само. Літо в нас поки тепле. Але дощі інколи все псують. Читаючи газети, стежу за політикою. Цікаво, коли можеш усе аналізувати. Сам я цілком спокійний. Нервозності, звичайно, вистачає. Але як же без неї? Чей не на курорті. Читайте оці мої переклади, розкошуйте...*
Така собі весняна поезія. Переклав її знову з "Мозаїки". Неначе природа зобов'язує. Дуже в нас тепло. Пороздягалися, навіть без ватників ходимо. Твої листи мені замість допінгу. Отримую й одразу з'являється бажання сісти за відповідь.
В польському часописі "Мозаїка" друкуються адреси та зацікавлення бажаючих листуватися. Якось я звернув увагу на повідомлення дівчат. Міркував про кожну як можливу шлюбну кандидатку. І ось, що вийшло з того. Мирославі Сташевській 20років, і вона студентка. Уява малює елегантну блондинку в міні-спідничці з довгими, мов змії, ногами. Ось вона шпацірує вулицею. Неприступна, сексопільна, жадана. Сеї миті волів би бути малесеньким джмеликом. Щоб, заплутавшись у розк ішних білих космах, довго-довго борсатись коло її грудей, потім розпростатись і знеможено завмерти. "До того тільки ласкою" — це з арсеналу Казанови. — Дівчино, котра година? — Найдурніше запитання в ситуації, коли прагнеш познайомитися з представницею прекрасної статі. Та розраховую на певний рівень. За банальністю вона повинна відчути океан гумору, мій суперінтелектуалізм. Нього не сталося. Скривившись у зневажливій посмішці, прискорює ходу і минає мене. — Ах, шельма, — ціджу вслід. — І помреш старою дівкою. Не помітити мене, розумного, гарного, душку! Спльовую. Аж противно.
Леззет Теюбова із Самарканда. Учениця, якій 14 років. Любить марки, листівки, етикетки для сірникових коробок, плюс гратися в дочки-матері — останнє додаю від себе. Ну яка тут итоге*, коли такі запити. Хоча... мо'бути східний варіант: гашіш, сераль і млосний ритм трам-та-та-там, трам-та-та-там. Я напівлежу на канапі. А переді мною вихиляється в танку живота юна грація. Духмян мускусу точиться помешканням. А десь у садку солодкі співи солов'їв і, що дивно, б'ють піснями в груди. Але є одне але. Потому, як ця інфантильна грудочка втомиться, мушу з нею в ляльки бавитися. А я цього не люблю.
Кочуся очима по аркушеві вниз. Ось воно — Олена Скиба. М-мм, навчителька, ох і навчить же ж, ох і навчить. Дудинка — якась глупа провінція. Самотня нудьгуюча дама щойно скінчила педвуз. Позаду естрадні концерти, ресторани, вечірки. Попереду — вереск придуркуватих школярів, зошити купами і відрада в суботу — танці-шманці під баян. Кавалери в клубі із завжди п'яних шоферів, хоча с й з вищою освітою. Він поєднав у собі риси двох полководців, бо кульгавий, як Тімур, і безокий, як Нельсон. Отож, від такого побуту не те що в "Мозаїку", на стовпи оголошення вішатимеш. А як вона стримано-інтелігентно виписала у зацікавленнях ьіика. Розуміємо, розуміємо, в чому там штука-тука-тука. Але ні, з Совєтського Союза на потім.
Ось якась Леа Жаннарі. Спекотний Пелопонес, ночі Кабірії і купіль в Егейському морі. Зустріч з Леа в Афінському аеропорту. Фю-ї-їть! Жриця кохання. Темні маслини очей магнетизують і якщо, йдучи до неї, перший крок ще робиш несвідомо, то вже другий для того, щоб зануритись, втонути, розчинитись в тій криничній безодні. До вілли над морем везе мене в своєму "Леопарді" На одному із закрутів шосе Леа припадає в жагучому цілунку, і ми ледве не летимо в провалля (південна жінка — мрія поета). Та все минає щасливо. На віллі сивий служка-негр, пританцьовуючи самбу, заставляє стіл наїдками. Пляшки сповнені славетним родоським, смажений фазан, юшка з форелі, оливки і, леле, давній знайомий оселедець. Можна сказати: друг, товариш і брат. Моя Еврідіко, — пристрасно цілую їй пальчики, — яким побитом ? — Я знала, любий, тобі конче забагнеться чогось a la rus. Це на згадку про Урал. Потім стежкою ми біжимо прямо на пляж. І божественно тепла купіль — винагорода за довгі сніги й дощі,