Оповідання
--------------------------------------
Дід Кирило Похилий — лісовий дід. Лісовим дідом звуть його всі люди: і сусідні деркачівські, і всі мешканці всіх численних навколишніх хуторів. Людина він із себе середнього зросту і не так то, щоб уже дуже й огрядним він собі був. Голова в його вже сива, а широка і довга борода то й зовсім біла. На око хоч чиє, то дід Кирило зовсім же, зовсім не похмурий аніскільки; ні, навпаки, вид у його ще навіть і веселий, та приємний же, приємний. В очах у його ласкавість та добрість так і світяться, так виразно і бачаться кожному. Отож дід Кирило і повинен би був буцім тільки і всього, що прихиляти до себе самим собою кожду людину і ніяким робом не лякати нікого, коли ні, коли ж воно з ним, та й навпаки: його дуже, ось як дуже, хоч може і не всі люди загально, але чомусь велика більшість їх бояться, обходять його, тікають від його, щоб і не стріватися краще з ним.
— Е! Той дід такий, що попадися тільки йому, не допусти боже, у лісі, то будеш знати, які-то воно кислиці на вербі ростуть! — одноголосно кажуть так усі, коли де про нього зчиняється якась балачка.
Дід Кирило така людина, що й народився і виріс він собі в лісі. Було, коли він ще в колисці пробував, то й тоді частенько заколихувала його не пісенька матері або сестри-дівчини, а шумлява лісова. Ще батько його, старий Митро, то й той вік свій звікував лісничим в отсьому самому лісі, умираючи ж, ту свою посаду спадково передав своєму єдиному синові Кирилу. Ось уже й Кирило доживає свого віку в тому самому лісі, в якому, кажу ж, він і світ ото був побачив. Дорогий для нього цей ліс, дорожчий він йому всього світу божого, рідний він йому, любий він йому найлюбішого. Він його єдина родина, він йому після батька і матері найрідніший. Певно, що якби діда Кирила взяв хто-небудь та й поспитав, що він більше любить — чи самого себе, чи от той ліс свій, то він, ні мало не замислюючись, відповів би, що ліс йому дорожчий, ніж він сам собі.
Рідний йому ліс узагалі, але й кожде нарізане дерево в тому лісі теж йому рідне. Є там у діда Кирила такі дерева, на які він дивиться, як на своїх ровесників, як на приятелів свого дитинства, є в його там і такі, яких він поважає як найстарших себе, як таких, які, коли він ото тільки, тільки ще тюпав був, то тоді ще ласкаво вони його захищали біля себе то від спеки, то від дощу тощо, а далі потім то попускали йому лазити і на себе, і по собі, гратися і під ними, і на них. Не дивлячись на десятки тисячів у лісі тих дубів різних: і велетенських, і великих, і малих, дід Кирило сливе кождого з них знав, сливе кождого з них він на свойому віку по декілька разів бачив і, побачивши знову, деяких, він пригадував про них дещо. У його межи громадою великою тією лісовою існують, коли хочете, і так наче тільки добрі знайомі, є й нелюби там у його, є навіть і такі мовби діти, кревні його, за яких він, лісовий дід, пальця собі дав би відтяти, аби тільки їх, коли того треба від чого-небудь, від якої-небудь лихої лісової години заборонити.
Іде було дід Кирило бадьористо і жваво по всяк час по лісові і все йому було однаково там ходити, чи то в день соняшний, чи то й ніччю, нехай хоч і безмісячною, що-найтемрявішою, то й тоді він нізавіщо з путі свого не зіб'ється і куди забажає, то туди вже певно й вийде. Задере було він голову, йдучи по своєму тому царстві, що аж шапка в його немов на потилиці тільки й держиться, та й зорить він по верховіттях тих, за якими де-не-де то й неба не видно. Повсякчас у діда Кирила за плечима рушниця теліпається, лихенька собі, старенька, а все ж рушниця; мовляв, яка б не була, а все зброя, то якось із нею спокійніше й ходити. Отож ходить він отак, вартує свою німу громаду і навесні, улітку, та й восени, коли в лісі бува так гарно задля кожного навіть, і взимку, коли там так неприємно, непривітно, сумно задля усіх, окрім діда.
Дід Кирило, коли він у лісі, тоді тільки, певно, він і живе на світі своїм справедливим життям, він тоді впивається ним, він раює тоді, він тоді все і всіх, що тільки не існує на світі нелісовому, забуває. Отак ходячи по лісу дід, було, ніколи не мовчить, ні, він усе балакає, було, невпинно розмовляє, що кождий з боку поклав би, що то він сам із собою, але той помилився б, бо то ж дід із дубами, липами, березами й осиками своїми, з кождим із них нарізно, бесіду веде. І здається дідові Кирилові тоді, що кожде ж із тих дерев його слухає, буцім кожде з них пильно прислухається до його балачки і буцім усі вони тямлять його і радіють і горюють, дивлячися по тому, до якого як він балака: чи хвалить його, чи гудить, а то навіть як якого то й смертю, стратою пострашить.
— Е! Ти гарний, бойкий дубок: і рівнесенький, і несучковатий. Еге, рости ж, рости. Нехай тобі господь і зріст і товщу дає. Як виростеш, то буде з тебе дуб до-о-брячий! Отаким товстим та гіллястим ти будеш! Рости ж собі. А цей бузівок, ач! А куди ти забрався, лобуряко?! Бач! Кращого місця іншого не знайшлося йому! Е! Це вже, брате, ти зовсім гемонський! Так же не можна робити! І сам уже почав кривитися так зарані, замолоду вже горбатіти й інших від себе ще молодших, собою портить. Негарний з тебе громадянин тут, зовсім шкідливий. Треба тебе геть відсіля, треба. Отож постривай, постривай! Діждемося ось осені тільки, то й зрубаємо тебе, коли ти такий. А ти, дубовий діду! Уууууу! Та й старий же ти вже! Я уже, бач, старий, а ти ще й над мене не в приклад старший. Отже, пам'ятаєш, коли я ще дитиною був, то ти ще й тоді вже дідував у лісі. Бач через свою старість ти вже і хворієш. Ой-ой-ой, як гілля твоє у тебе сохне! А хворіючи, друже, погано на світі жити! Так же? Отож треба тобі, діду, на спокій вже. Ось-ось підожди до осені, то запобіжимо й тобі, заспокоїшся. А ти! Ти ж старий, а все бадьоришся, зеленієш усе та шумуєш? Хе-хе-хе! Здрастуй, здрастуй! Животій, животій ще та товщай нівроку тобі! А ти, парубче, чого незнать як верховіттям похилився? Молодий, а вже поклінний робишся? Еге! Нам таких не треба, не треба нам таких кепських, бо коли ти дуб, то й стій прямо і не хилися ні перед ким і ні перед чим! Зрубаємо тебе!