Все було — і при місяці стояли, і листи писали, а стежки свої так і не змогли поєднати...
Якось розговорилася Варя з мамою. Вболіває старенька: не складається у доньки сімейне життя, і всю свою любов, усю нерозтрачену ніжність віддає роботі. Любить роботу — несамовито, до нестями любить... Але жінці, окрім роботи, потрібна іще родина — чоловік, діти...
Послухала Варя, послухала, а потім і каже:
— Не треба про це, мамо... Син у мене є —тут я щаслива, бач, який хлопець росте... А чоловік... Ніколи я більше не буду одружуватися...
Мати її зрозуміла.
І татко б зрозумів,— нема татка...
До останніх днів, уже тяжко хворий, усе вболівав, що не може, як раніше, підвезти доньці возиком трави: наче й немало зеленої маси вивантажують щодня біля ферми з тракторного причепа, але ж і корів багато...
Варя відкладає в'язання і — вкотре — поглядає на старі, іще батькові ходики: рано іще, та вже, мабуть, можна і починати збиратися.
Приготувала сніданок, а сама їсти так і не змогла. Одягла ватянку, бурки... Вийшла на ганок, а хуртовина вже влягається. Скоро і зовсім стихло...
Саме в отій тиші — холодній, досвітній — і зринула страшна думка. Найбільша, найтяжча за оту ніч тривога крижаним холодом охопила душу.
Варя опиралася, не піддавалась, заспокоювала сама себе, та тривога не відступалася. "Ну, добре, — немов нашіптував хтось, — все це правильно, назад дороги нема. Ти повинна цього ранку здоїти своїх двадцять п'ять корів одночасно з тими, у кого по дванадцять чи по п'ятнадцять. Якщо не здоїш, не встигнеш,— це ще не все втрачено — удруге почнеш, утретє. Але ж...
Від цього "але ж" і починало все холонути.
Але ж може статися і таке: вдесяте, всоте спробує і... І все ж таки не зможе. Так от — що ж тоді?
Холодно...
Зовсім холодно стає Варі. І холодно і — вперше у житті — по-справжньому страшно. "Не зможе"... То навіщо тоді й жити...
З тяжким серцем, повна найстрашніших передчуттів, рушає Варя. На вулиці — жодної душі...
3
На вулиці — жодної душі. Хоч би хтось живий озвався, подав голос. Хоч би вітер загув десь у гілках.
Подумала отак і саме в ту мить справді почула гул.
Здалеку-здалеку, десь ізвідти, з-за досвітніх борів, наближалося ледве чутне бриніння. Кожної миті воно гучнішало, ставало виразнішим, повнозвучнішим і нарешті переросло в могутній радісний двигіт, накотилося хвилею, виповнило увесь світ... Здавалося, що разом із рейками, разом із поїздом бриніли і сосни, і мерзла дзвінка земля, і навіть навислі, осяяні низьким — уже над обрієм — передсвітанковим місяцем, снігові хмари. Здавалося, бриніли і стовпи, і напнуті телеграфні дроти, і кожна суха, вкрита памороззю бадилинка на Вариній стежці. В серці віддавалося оте бриніння.
Варя зупинилася. Рідним, радісним, з дитинства знаним гаряче хлюпнуло в серце.
Батько...
Батьків "колективний" поїзд...
Батьків голос ожив, забринів у серці: "Ми — хто?.. Ми — робітничий клас..."
Стоїть Варя. Поїзд уже пройшов, уже даленіє. А в неї щасливі сльози... Сльози — щасливі, а в горлі — клубок: "Спасибі, татку,— шепоче,— спасибі... От ми й зустрілися... Спасибі за підмогу..."
На ферму прийшла вчасно — разом з усіма доярками. І почала разом з ними. Підключила два апарати. Працювалося легко, на диво легко, наче і не було тяжкої безсонної ночі.
Подоїла одночасно з усіма, всі корови молоко віддали. Вийшла з корівника, і таке в неї дивне відчуття, наче не день, не рік — змалку терпіла спрагу, а зараз от — уперше в житті — взяла і вгамувала, залила джерельним холодником...
Так, це і справді перемога. Але — чи остання? З цієї, поки що найвищої верховини у досвітньому серпанку бачить Варя вершини нові й нові і незрівнянно вищі... А подолана гора вже ніби не дуже й крута...
Що ж, може, воно так і є, та все ж саме тоді, в той день Варя відчула: оця найперша вершина — найголовніша вершина її життя...
Настане час, візьме Варя і сорок корів, і п'ятдесят, і сто, але на це не так тяжко буде зважитись, як на ті двадцять п'ять...
Перша сходинка...
Перша...
Саме з неї почалася слава Героя і лауреата...
ПІСНЯ СЬОМА
1
Розчинила двері — в обличчя так і війнуло квасним, кислуватим духом: силос кормачі роздають. На вулиці мороз, і в корівнику сивий туманець, кожна годівниця парує.
— Дівчата!.. Здрастуйте, дівчата!..
Всі двадцять п'ять голів повертаються до неї. Підійшла, пестить:
— Лапочки мої... Дівчаточка мої...
І кожна до Варі озивається. Ось невеличка ловкенька Монголочка. Ця, мукаючи, все намагається руку лизнути. Круторога мовчки дивиться, а коли підійдеш, обнюхає і дихає, дихає у вухо, наче шепоче щось. А ось Акація, то — пустуха, під час доїння, як не ховай, все одно вкраде рушника.
Майка, Маруся, Лупата, Олень, Галка, Антена...
Білоголова...
Ця — серйозна, все наче незадоволена чимось. Всі їдять, що дають, хоч трапляється, комбікорм тхне рибою. Не дуже охоче, а все ж їдять. А ця понюхає, подивиться на Варю і — все. Скільки не умовляй — не доторкнеться.
Чубарка, Муха... На прогулянці, на пасовищі це — два отамани, усі корови за ними йдуть. І за огорожею не заспокояться, поки не знайдуть дірку.
Кожна корова — характер, за кожною — ціла історія. А що вже пам'ять у них — усе чисто пам'ятають. Особливо — ласку...
Ось — Берізка. Не давалася доїти, аж поки не з'їсть яблуко. Візьме із Вариної долоні, схрумає і тільки тоді доїться. Майже всі яблука із свого садка перетягала на ферму. Яблука скінчилися, а Берізка того зрозуміти не хоче. Насилу якось укоськали. Тепер доїться без частування, але обов'язково перед самим доїнням треба погладити і щось ласкаве сказати. Не скажеш — молока не жди.
Варя привіталася із скотарем і — за діло. Робота в неї зараз особлива. Доярки не часто цікавляться, як той кормач роздає корми: роздав, щоб усім вистачило, і гаразд. Зовсім не так у Варі — ходить поряд з кормачем і показує:
— Монголочці більше... Ще, ще більше! Вона в нас зараз прибавляє й прибавляє... А Антені менше — іде в запуск. І Чубарці менше. А Горобині ще підсип, ця теж прибавляє...
Про це її нововведення навіть у газеті писали. Стаття називалася "Індивідуальне годування"...
Отак і ходять удвох, вона і кормач. З цим хлопцем наче усе гаразд — старанний, уважний. Завжди тверезий. А бували й інші. Бували й такі, що, як кажуть у Безлюдівці, "не просихали", і на ферму приходить п'яний, і тут, у корівнику, ні-ні та й хильне. А з п'яного — яка робота? Нічого не встигає, зробиш такому зауваження — злоститься, на коровах зганяє злість. Цього вже Варя терпіти не може. Той, хто ударив корову, хай пощади не жДЕ...