За Варю він зажадав три пуди картоплі, сто штук яєць і десять курей.
Знов подумав і додав:
— Куріца — рєзать і... єта... Щіпат, щіпат...
Торгувалися недовго, якраз стільки, скільки це можна було робити: хазяїн живого товару, як він сам це пояснив щойно, був людиною високоінтелігентною і, звичайно ж, страх не любив усього, що пов'язано, як він висловився, "із плебейською тупістю і темнотою".
Дядько з хутора Логачівки обережно, дуже ввічливо натякнув, що час, мовляв, важкий і що селяни, може, і не знайдуть стільки яєць та курей. Шарфюрер здивовано зміряв його поглядом і гидливо пересмикнув куточком губ. Посередник зрозумів: ціна остаточна...
Минуло кілька днів, батьки Варині назбирали з усіх родичів потроху курей та яєць, приготували мішки з картоплею...
Крім Варі, викуплені були ще три дівчини з Безлюдівки — допоміг все той же посередник. Всіх чотирьох посадили на грузовик. Уже з кузовка Варя востаннє подивилася на шарфюрера: так от він який, її ворог... Худенький, миршавенький, у пенсне. Ось він знову протирає скельця. А очі у нього зовсім не злі — просто заклопотані. Одягнув пенсне і ще раз оглянув уже проданий товар: чи не продешевив?..
Ех, був би у Варі зараз автомат! З якою насолодою всадила б увесь диск просто в оце пенсне, в оці голубенькі, водянисті очиці, в цей досить-таки високий, сірий, як закурена крейда, лоб!..
Так ось ти який, ворог!
Гендляр.
Власник.
Капіталіст...
3
Пісок, пісок... В'язнуть ноги, угрузають колеса. Возик ледве сунеться, а він же порожній, це ж вони тільки туди, а як — назад?..
Батько — посередині, для Варі збоку прироблена лямочка. Тягнуть удвох... Стомилися, а це ж тільки перший день, перший ранок. Ночуватимуть, коли пройдуть сорок кілометрів, це тому, що татко із нею, сам він і по шістдесят проходив. Не вперше мандрує на мінку, взимку — з санчатами, влітку — з возиком... А втім — яка там мінка, жили не в розкошах, добра особливого не надбали, все, що було з одягу кращого, празникового, уже виміняно. Зараз більше їздять заробляють — кому картоплю викопають, кому татко сіна накосить чи полагодить хлівець. Батько все вміє, за що не візьметься.
Пісок, пісок... і пити хочеться, і їсти... Сонце палить — як із печі. Щоб не думати про їжу й пиття, Варя починає згадувати. Це вже вона не вперше робить, давно помітила: болить щось а чи їсти нестерпно хочеться,— не думай про це, згадуй щось таке, що колись тебе схвилювало. Почнеш пригадувати — і біль починає вгамовуватися, і голод не такий лютий. А згадувати є про що. І зовсім недавнє...
Страшна валка тягнеться через Безлюдівку. На возах фанерні чемодани, вузлики з харчем. За возами — хлопці, дівчата, зовсім не набагато старші од Варі. Скоро і їй буде чотирнадцять, і тоді і її можуть отак погнати. Бредуть хлопці й дівчата, востаннє поглядають на село, на домівки. Бредуть... Обабіч — поліцаї з карабінами напереваги.
До Німеччини почали брати ще тоді, восени сорок першого. Щоправда, спочатку оголосили запис добровольців. Плакати, розклеєні мало не на всіх воротах, обіцяли райські блага. На будинку поліції їх було аж п'ять і всі однакові. Потім почали розсилати повістки. Люди не йшли, ховалися, поліцаї ночами нишпорили по хатах. І молодь, яку за віком мали забрати, ночувала в степу. Додому забігали удень і потай, бо останнім часом облави бували і серед дня.
Варя допомагала, як могла: побачить — облава і поспішає, городами забігає уперед, стукає в хати, де є молодь: — "Тікайте, ховайтеся!" Багатьом так урятувала життя...
Згодом, не знаходячи молодь по домівках, поліцаї почали заарештовувати батьків, погрожуючи розстріляти їх, якщо син чи дочка не з'являться.
Жила у Безлюдівці сім'я Левицьких. Батько до війни працював археологом в Харківському історичному музеї, мати вчителювала. Хворого батька до армії не взяли. Під час окупації сім'я тяжко голодувала, та найбільше натерпілися не від голоду: дітей — Романа й Оксану — щохвилини могли забрати до Німеччини. Сховатися? Так тоді розстріляють батьків.
...Повістка прийшла Роману. Оксана бачила, як тужить брат, знала: з чистою його, комсомольською душею поїхати на роботу до Німеччини братові все одно, що вмерти. Отож і почала умовляти, щоб їй дозволив піти замість нього — у неї малярія, все одно не візьмуть, а піти за брата дозволять, поліція місцева на такі заміни дивилася крізь пальці. Брат довго не згоджувався, та потім замовк, похнюпився.
Оксану таки не взяли і справді. Повернулася додому замучена, ледь жива, а на серці було так світло: виручила, урятувала брата.
Коли взимку до Безлюдівки прийшли наші, Роман довго просив узяти його до армії. Не брали — віком, мовляв, надто іще не підходящий. Нарешті-таки вимолив, узяли...
В боях при форсуванні Дніпра Роман Левицький став Героєм Радянського Союзу. Там же, у битві за Дніпро, він і загинув...
Минуть роки, і будинок правління рідного Варварі Савельєвій радгоспу постане на вулиці імені Романа Левицького. А додому Варвара Федорівна ходитиме вулицею імені Івана Підкопая, теж безлюдівського хлопця. Іван, як і Роман, став Героєм при форсуванні Дніпра... Але це буде через роки й роки, а поки що...
На все життя запам'яталися Варі оті страшні валки: бредуть хлопці і дівчата Зміївським шляхом, бабусі хрестяться: татарське іго повертається... А у Варі стискаються кулаки. Дивиться на поліцаїв, на есесівців, що раз у раз проносяться на мотоциклах: "Та коли ж на вас, гадів, кара буде?! Дожити б, побачити погибель вашу!"
...Пісок, пісок. Спека — уже й дихати ніяк. А до села, де вони мають перепочити й пообідати, ще йти та йти.
Пообідати... Весь обід їхній — чотири макорженики з дерті й картоплі, два солоні огірки та кілька варених буряків. Буряки — то десерт.
Іде Варя і мріє: от якби там, в отому селі, у закусочній, вдалося купити окропу... Дівчина вже знає: ніщо так не вгамовує спрагу і не підкріплює сили, як гаряча вода. Що ж, може, й нап'ються — от тільки коли це буде, до села того ще дуже й дуже далеко... І Варя, щоб хоч якось подолати втому та голод, знову поринає в спогади...
...Вибухи над Безлюдівкою, просто у небі — вибухи: рвуться шрапнелі. Місяць побули наші і вже знову ідуть. Зима — то відлига, то морозець. Підкидає Варя у грубку, треба хату нагріти, щоб пораненим не було холодно. Боже ж, які тяжкі: той стогне, а той у маячінні маму кличе. Здоровезний, уже майже сивий, а кличе маму... Дівчина-медсестричка каже: навряд чи житиме...