Лісове Озеро

Страница 11 из 37

Герасименко Юрий

Нічого, саме туди вона й піде, як закінчить школу...

Пісня дужчає. Це співає уже не тільки батько, це співає і село, і місяць-повня, і зорі. Варя ніби поринає поглядом у зоряні рої і, коли знову дивиться вниз, аж ойкає від захоплення.

Безлюдівку уже не впізнати — високі стрункі будови, величезні, як цехи, ферми і скрізь ліхтарі, ліхтарі — весь колгосп залито світлом...

Пісня ще дужчає, вище й вище несе... Варя розуміє — це сон. І в той же час весела відчайдушна думка не відступає та й квит: ну й хай сон! Та вона, як схоче, то і наяву все зможе! Чи й не диво отак літати! Захоче — і наяву полетить...

...Прокинулася від гуркоту.

День. Клубочиться у вікні грозова хмара. Поглянула на ходики — ого скільки проспала! Погукала маму, татка — тихо. Що це? І братів не видно...

Вибігла на подвір'я і мало не зіткнулася з батьком. Дивний він якийсь, голова похилена і аж білий наче.

— Що сталося?

Відповів не одразу. Сів на ганку, дістав люльку. Дивиться на нього Варя — такого вона ще не бачила: у татка пальці тремтять... Покрутив-покрутив люльку і, зітхнувши, знову заховав до кишені.

— Війна, доню...

Минуло два місяці, а в Безлюдівці їхній уже все по-новому — вікна хрест-навхрест паперовими смужками заклеєні, під деревами по садках — військові грузовики. І на шляху — машини, машини, машини. День і ніч дорога гуде. Два потоки: один — на захід, на фронт, а другий — евакуйовані. Скільки їх...

Перша повітряна тривога — на все життя вона запам'яталася. Власне, нічого страшного не відбулося, постріляли зенітки, проревла з репродуктора сирена та й по тому, а от врізалося в пам'ять...

Потім були тривоги страшніші, все нічне небо так і ряхтіло спалахами, землю хитали бомбові вибухи, та все це було вже звичне.

До всього Варя почала звикати, до всього, крім одного. І лягала, і вставала з однією думкою: що ж воно далі буде? Кажуть, уже й Полтава не наша. Невже і сюди прийдуть?..

Варя сама себе не впізнавала: от вам і "розбідова"... Тихою стала. Сидить десь у куточку, принишкне і все думає, думає... Як же це так? Що ж це діється?

І ще запам'ятався Варі пасмурний вересневий ранок. Клас їхній перевели на першу зміну. Вийшла на світанку з хати — туман-туман... В селі тихо, і на шляху — жодної машини... Тиша така — станеш, прислухаєшся, і чути, як калатає власне серце: гуп-гуп... Гуп-гуп...

І враз у те гупання вплівся новий звук: щось наче упало — величезне, важуче... Ще і ще... Що це? Чи нові зенітки, чи бомби?

І раптом Варя усе зрозуміла: канонада... Це вже фронт.

А в школі — на останньому уроці — прощалися вони і з учителькою, і з школою.

Учителька сказала просто:

— Завтра не приходьте. Більше уроків не буде.

І це було найстрашніше...

Весь той похмурий, туманний день здавався дівчині темнішим од ночі. Настала ніч і — навпаки — засліпила очі і ще більше пригнітила душу. Тієї ночі запалав Харків...

Горів моторошно — як одне величезне пекельне вогнище. На півнеба бурхало, хиталося полум'я.

Саме тієї ночі Варя уже не витримала. Це було так страшно, що вона зважилася на те, чого б їй у їхній сім'ї за мирних часів ніколи б не пробачили. Вона розбудила батька, батька, який тяжко, смертельно стомлений прийшов після зміни і вдосвіта мав знову йти на роботу.

Варя знала: татка попередили, що він, як залізничник, працюватиме і тоді, якщо фронт докотиться до самої Безлюдівки. Мало, дуже мало доводилося йому спати, і от Варя наважилася розбудити.

Довго не міг очуняти, сидів, протирав очі, тримався за серце. Та потім поглянув на доччине обличчя, на вікно, що в ньому небо так і кипіло, і все зрозумів.

Вийшов з донькою на ганок. Кашляючи й крекчучи, довго розпалював люльку. А тоді поклав дочці на голову важку свою, пропахлу металом і мастилом долоню і тихо, так, наче нічого й не сталося, почав розповідати про себе, про своє дитинство, про юність. Про те, як у армії ще царській служив, як воював, як потрапив у полон.

Все, що він міг розказати, Варя уже знала, знала навіть, з чого таку розмову він починає, чим закінчує, і все одно слухала, немов уперше. Батько не просто оповідав, старий солдат згадував ті дні, коли йому вже доводилося зустрічатися з тими, хто ніс вогонь і смерть у його Безлюдівку, у його сім'ю...

— Важко нам усім буде, доцю, дуже важко. Але ти не журися. Нам з тобою падати духом не можна. Ми — хто? — нахмурився, кивнув ствердно головою, проказав тихо і врочисто: — Ми — робітники... Робітничий клас... А робітничий клас — затям це, на усе життя затям — робітничий клас, що б там не було, все одно перемагав... І ми, доню, переможемо. Обов'язково переможемо! Нам інакше не можна. Ми — робітники, на нас все тримається...

22 жовтня сірого холодного ранку тихим, незвично безлюдним Зміївським шляхом з гуркотом і тріском промчало кілька мотоциклістів. За ними в Безлюдівку в'їхали дивні, досі ще не бачені машини. Однакові, жовто-зеленого кольору, всі вони до моторошності були схожі на величезні домовини. Машини спинилися біля церкви. Відкрилися люки, і з однакових броньовиків почали вилазити однакові, наче зроблені на тому ж заводі, де й ці машини, солдати.

І діяли вони всі однаково — спокійно, діловито, без зайвого шуму і метушні. Рубали у садках дерева, маскували свої машини.

Того ж дня в самому центрі Безлюдівки, якраз проти шкільної їдальні, загойдалися на шибеницях перші повішені.

Все це було 22 жовтня. Саме в цей день і закінчилося Варине дитинство.

ПІСНЯ ТРЕТЯ

1

...Та й забіліли сніги, забіліли білі... — весь день давні слова бринять і бринять у голові. А сніги і справді лягли. Ранні вони того року — ще листя не все поопадало і трава зеленіє, а сніг летить і летить. Легкий, лапатий, все повітря від нього аж густе.

Не повітря, здається,— холодне застояне молоко...

Варя іде до подруги. На селі — як на цвинтарі. Тільки машини гудуть і гудуть шляхом, та часом з боку яру, що здавна називався у Безлюдівці Бессарабкою, долинають постріли. Там гинуть наші люди, там розстрілюють комуністів.

Всяке траплялося до війни — не самими радощами жили, та тільки тепер зрозуміли: життя до війни — то було щастя. Справжнє щастя. Вона, Варя, була вільна. Вона могла, мала право сама вибирати собі дорогу, могла, мала підстави мріяти про своє, власне майбутнє. І всі — батьки, школа, вся держава, все суще навколо неї берегло, охороняло не тільки її життя, але і її радощі, її мрії, її майбутнє...