— І скільки ж він там на дереві сидітиме? Та ще й сам-один.
— Він не сам-один. З ним Леля. І Глина.
— О! Від вашого Глини багато користі! — глузливо протягнув Інженер. — А Леля… Це добре, якщо вони разом. Коли вони разом, їх справді важко подолати.
— Ви так кажете, ніби й самі хотіли їх подолати, — майже ображено пробурмотів Івась.
— Та де вже мені, старому, — ще більш глузливо відповів Інженер.
— Чекайте, — раптом осінило Івася. — А чого ж вони тоді напали на наше село? Там Лесика не могло бути.
— Ну, — відповів старий, — там був хтось інший. Їм потрібен був хтось із вас. Я так думаю.
— Леля?
— Може, Леля. Може, ти. Не знаю. Але хтось із вас — це напевно.
— Тому ви так розгнівалися на Лесика, коли він нас сюди привів?
Інженер, схоже, здивувався.
— Чому розгнівався? Тобто так, я на нього розгнівався, але не через те. Вам я зрадів. Діти в селі — це завжди добре. Це означає, що село не вмерло. Адже діти — це майбутнє. Я вам дуже зрадів тоді…
— От бачите, — знову перебив його Івась. — Ви знову починаєте говорити про щось інше, замість того, щоб сказати мені правду. І так завжди.
— Правду?.. — Інженер замислився. Він думав довго, бгав у руці своє жовте ліве вухо, ніби намагався запхнути його в голову. — Правду… А що таке правда? Як ти її уявляєш?
Івась розгубився. Він добре знав, завжди знав, що таке правда, однак зараз збагнув, що не може відповісти на запитання старого. Як пояснити, що таке правда? "Це не брехня"? Так Інженер і не брехав йому. Просто говорив про інше. В цілому, правду казав.
— Правда, — нарешті порушив він мовчанку, — це те, що є.
— Ага, — зрадів Інженер, — тобто це ось дерево — це правда?
— Ні, — не погодився Івась. — Дерево — це дерево. А правда — це те, що ми про це дерево знаємо…
Він іще не договорив, а вже зрозумів, що верзе дурниці. Зрозумів, бо згадав ману, яку Люба наводила на порожні місця. То були кущі, трава, паркан, але то була неправда. Він знав про ці кущі одне, а вийшло зовсім інше.
Однак Інженер, очевидно, не зрозумів, чому Івась замовк.
— А знаємо ми те, що бачимо, чуємо, чого торкаємося. Побачили дерево, торкнулися його — і вирішили, що це і є правда, що ми про нього все знаємо. Насправді ж усе зовсім не так, Івасю. Зовсім не так.
— А як? — спитав Івась, хоч міг і не питати. І так уже було ясно, що Інженер доведе свою думку до кінця.
— Як? Не знаю. Знаю тільки, що єдиної правди не існує. А якщо й існує, то її ніхто не знає. Бо знати її неможливо. Правда — як ліс. Ми знаємо, що вона є, ми живемо серед неї, але про неї не знаємо майже нічого. Що з того, що ти бачиш осокір і можеш торкнутися його рукою? Ти можеш сказати, скільки років він росте на землі, хто його посадив, чи є в ньому шашіль, чи водяться під ним черв’яки? Якщо з’їсти його плоди, що з того вийде? Навіть про одне дерево ти не можеш знати всього. А що вже казати про весь ліс? Про всю правду?
Інженер знову замовк і зайнявся своїм старечим вухом. Івась мовчав і чекав.
— Її ніхто не знає, — повторив Інженер. — Кожен знає тільки свою правду. От ти думаєш, що це просто дерево, — і в цьому твоя правда. А я знаю, що його посадив мій дід на честь мого народження. Тоді ще діди доживали до народження онуків. І це моя правда. Чи стала вона твоєю від того, що я тобі про неї розповів? Звісно, ні. Ти просто про це знаєш, а я це відчуваю… Для мене це навіть більше, ніж правда…
Івась уже зовсім заплутався в цій розмові. Він зрозумів, що Інженер і далі нічого важливого не скаже. А правда про дерева йому набридла.
— Ну, не хочете казати, то й не кажіть. Мені треба бігти. — Івась підвівся й швидко пішов геть.
— Стривай! — погукав його Інженер, коли їх розділяли вже з десять кроків.
Хлопчик зупинився.
— Візьми ось, — ховаючи очі, промовив старий.
Він простягнув Івасеві полотняний вузлик, у якому лежало щось важке. Івась розгорнув полотно. У ньому була срібна ложка — величезна, як дерев’яна, з майстерно зробленими візерунками на ручці.
— Тримав її про всяк випадок, щоб очищати воду, — не дивлячись в очі, пояснив дід. — Ну, вода зараз і так добра. А нащо буде та вода, якщо… Сподіваюся, вам знову вдасться перемогти вовкулаків. От тільки чи це вас порятує…
Він розвернувся й почовгав додому. Старий, геть сивий чоловік, зігнутий у спині чи то знаннями, чи то роками, чи просто переживаннями.
Найкоротший шлях — плутаний
Вони, звісно, переживали, як там удома, однак усе одно намагались якомога частіше змінювати напрямок, заплутувати сліди.
— Він уже ніжащо наш не жнайде, — сказала Марічка на привалі, жуючи шмат смаженого м’яса.
М’ясо дав їм на дорогу Степан. Хоч Лисий і вірив йому, але ще на світанні, коли вони відійшли зовсім недалеко від села, Марічка уважно обдивилася соковиті смажені шматки свинини, понюхала, послухала і сказала, що м’ясо добре, їсти можна. Лисий відбатував ножем чималий шматок і кинув Глині.
Пес не чекав такої щедрості й просто проковтнув кусень м’яса, не лише не розжувавши, а й смаку майже не відчувши. Він подивився на Лисого, схиливши голову набік. Замість того, щоб кинути ще шматок, хлопець і собі уважно дивився на собаку. Так вони й перезиралися, доки Глина не сказав:
— Так нечесно.
— Я знаю, дорогий, — відповів Лисий. — Але де ж ти бачив чесних людей?
Відтоді минуло вже півдня, Глина почувався прекрасно, тож Лисий і дівчатам дозволив їсти м’ясо, сам залюбки жував разом із ними.
— Василема не треба недооцінювати, — відповів він Марічці, проковтнувши черговий шматок. — Це дуже хитра й досвідчена людина. Якщо я не помилився в ньому, то він не заспокоїться, поки нас не знайде.
— А якщо помилився? — спитала Леля.
— Може бути й таке. Одного разу я вже його недооцінив. Тепер краще перестрахуватись. І взагалі, найкоротший шлях — плутаний.
Лелю не так переконали ці слова, як вона вже знала з досвіду, що в таких випадках краще його слухатися.
Пообідавши, діти рушили далі, зберігаючи той самий порядок, що й раніше — тільки Леля й Лисий час від часу мінялися місцями: то він ішов попереду зі ступою та арбалетом, а вона в хвості з мітлою, то навпаки. Марічка ж невтомно їхала верхи, і, схоже, їй це не було важко.