Камінь необтесаний, ніби виламаний могутньою рукою з суцільної — ще більшої — брили. Хоч лежав він тут уже давно, лишався міцним і молодим. Скільки пекло його сонце, охолоджував сніг, омивали дощі, а він не тріскався, гострі грані не стиралися, не затуплювалися. Лисий приклав до нього руку — камінь був сухий і холодний. І дуже твердий — як залізо, а може, ще й твердіший. Хлопець знав, що вождь і Василем за ним уважно спостерігають, тому спитав, ніби просто з цікавості:
— Звідки ж тут міг узятися такий великий камінь?
— Це ще невідомо, що чи хто взявся, — неголосно відповів вождь. — Скільки я себе пам’ятаю, він завжди тут лежав. Колись і село постало навколо нього.
Ніяк не реагуючи на слова вождя, Лисий пішов далі навколо брили, аж поки не опинився між нею і круглою вождевою хатою. Він ступив крок і завмер, приголомшений. І, схоже, цього приголомшення не зміг приховати від спостерігачів. Із цього боку верхня частина каменя була нижча, нахилена в бік великої хати. А ще — вона була гладенько відшліфована. Чим можна було вирівняти таку міцну брилу, уявити неможливо.
Втім, навіть не це так вразило Лисого. Найбільш дивним, приголомшливим і незбагненним було інше. В цій гладесенькій і рівнесенькій поверхні було вибито глибокі рівчачки, які часом перетиналися, потім переривалися, потім з’являлися знову, утворюючи — ні, не мереживо й не малюнок. Вони утворювали літери, що складалися в слова.
Хлопець поклав руку на гладеньку поверхню каменя, мовби насолоджуючись його подоланою силою, а сам швидко прочитав написи:
То он воно що! Ось чому всі вони так злякалися, коли побачили, що він лисий і босий! Але як таке сталося — що про нього, який може прочитати, який прийшов до села лисий і босий, вибито напис на цьому старовинному камені? Хто міг таке передбачити?
А головне — що робити? Як зараз повестися? Показати, що прочитав? Тоді у всіх зміцніє переконання, що на камені написано саме про нього. Удати, що не вміє читати? Тоді його перестануть боятися.
— Що це? — вражено промовив він, водячи пальцями по вибитих у камені рівчачках.
— Хіба ти сам не бачиш? — озвався вождь.
Він мене випробовує, зрозумів Лисий. Перевіряє, чи вмію я читати. Він здивовано озирнувся на вождя й відповів:
— Хто це зробив?
— Той, хто все знав, — сказав вождь.
Тяжка доля
— То ви знали? — Івась не знаходив слів від здивування. — І нікому не казали?
— Я б і зараз тобі нічого не сказав, — відповів Інженер. Він, без сумніву, хотів образити Івася.
Навіщо? Хто йому Івась? Просто хлопчик, та ще й не з їхнього села. Ображають же тих, кого вважають рівними. Швидше за все, він так сказав, бо не хотів відповідати на запитання. А це означало, що Інженер не вважає, що вчинив правильно. Тобто сумнівається. А може, навмисне приховав від односельців, що зовсім недалеко звідси є інше село.
— Але ж вони тепер знатимуть, що ми живемо поруч. Вони шукатимуть, — втрутився Василько.
— А раніше ви не могли про це подумати? — спалахнув Інженер. — Ви ж дорослі! Ви ж ходите, де хочете, й не тільки не питаєтеся дозволу, а ще й приховуєте, думаєте, ніхто не довідається. Догралися! Тепер не тільки тут, а й у тому селі довідались.
Його тріснутий старечий голос гримів на всю хату. Здавалося, й за її стінами чутно. Інженеровому голосу було тісно в цих стінах, він бивсь у вікна, в зачинені двері, в піч. І через трубу вилітав у небо.
— Вам кажуть, а ви не слухаєтеся! Вам забороняють, а ви все одно робите! Дорослі? Так? Дорослі? Тоді й поводьтесь як дорослі! Заварили халепу, самі й хлепчіть її! Бо як не слухатися старших — ви молодці, а як припече — біжите до них: "Ох, яка біда!" Не було б цієї біди, якби ви не лізли куди не треба!
Загалом він усе правильно казав, але Івась і Василько вже давно такого не чули. І не сподівалися почути. Якби з ними розмовляли так їхні батьки — це одне діло. Від батьків що завгодно можна стерпіти. А від Інженера — чужої людини — це було дуже прикро. І Василько не витримав.
— Годі гарчати на нас, як вовкулака! — вигукнув він. — Ми не скаржитися до вас прийшли. Ми прийшли як до головної в селі людини. Бо всьому селу загрожує небезпека. І вам у тому числі! І ми прийшли попередити вас, щоб ви знали. І наша вина в тому, що сталося, не більша, ніж ваша.
— Що?!! — Інженер задихнувся від обурення. — Моя?
— Так, ваша, — не вгавав Василько. — Якби ви не приховували від усіх того, що самі знаєте, все було б інакше. Нам не треба було б світ за очі ходити, аби про щось довідатися. Мій батько, — з притиском на слові "мій" вів далі хлопчик, — завжди казав, що дорослі живуть для того, щоб навчати дітей. Тобто розповідати їм те, що самі знають…
— Малі ви ще, щоб усе вам розповідати, — перебив Інженер, який цієї миті й сам нагадував малу ображену дитину.
Але якщо Василько щось і вмів, то це сперечатися. І спуску старшому він вирішив не давати.
— Ми малі? — у свою чергу перебив він Інженера. — А Борода? А Вухань? А Люба? Вони теж малі?
— А Люба, між іншим, також знає! — вигукнув старий і одразу ж прикусив язика.
Однак було пізно. Обидва хлопці дивилися на нього широко розплющеними очима й не вірили тому, що почули.
— Тобто ви тут самі собі вирішуєте: кому що казати, а кому не казати. — Нарешті тихо, але твердо, промовив Івась. — Любі — про сусіднє село, Лесика — читати навчили… Дуже зручно. Ви знаєте все, а решта людей — тільки те, що ви їм сказали. От і виходить, що ви тут знаєте найбільше. Тільки насправді це не так. Ви вже знаєте далеко не так багато, як, наприклад, Люба. І в цьому також ваша вина. І в тому, що вона пограбувала нас, — також ваша вина. Ходімо, Васильку.
Вони розвернулися й пішли до дверей. Ряха, сторожовий пацюк Інженера, так жодного разу й не з’явився за весь час їхньої розмови.
— Стійте! — схаменувся Інженер. — Ви розумієте, що ви зараз сказали? Ви можете це повторити в присутності самої Люби?
— Звичайно, можемо, — відповів Івась. — Але нам із нею вже немає про що говорити. Ми про неї все знаємо.
— То розкажіть мені! — наказав старий.
— Ні, — подумавши хвилю, сказав Івась. — Ми спершу подумаємо, що й кому розповідати.
І вони вийшли з Інженерової хати.