А Інженери літали навколо й підступно кусали за найболючіші місця. І поки відростав палець у вовкулаки, все меншим і меншим ставав Довгоногий — ніби танув на очах.
— Зупиніться! — закричав Лисий. Він біг по греблі до Довгоногого, але гребля повільно осідала під його ногами — вона також танула в воді, мов крижана. Лисий знав, що якщо бігтиме швидше, то неодмінно встигне врятувати Довгоногого, але чим швидше він біг, тим глибше просідала гребля під ногами.
Вже видно було довгі зелені пасма довкруг облич русалок. Вони бризкалися на Лисого, і той також починав танути — повільно, але безнадійно. Найближча до Лисого русалка сумно посміхалася йому, ніби хотіла сказати:
— Мені, звісно, шкода тебе. Дуже шкода! Але шо ж я можу вдіяць!
Її зелені очі мружилися від бризків, сонце також сліпило русалку, і в бризках навколо її голови м'яко світилася отруйна веселка. Інші русалки теж намагалися наблизитися до Лисого, проте Леля відганяла їх. Хлопець зрозумів, що й бризкалася вона тільки через те, що намагалася відігнати подруг від нього. Він відчув вдячність і простягнув їй руку, щоб врятувати, витягти з води:
— Хапайся!
У відповідь вона лиш сумно похитала головою.
— Я тебе витягну! — наполягав Лисий.
— Ні, — відповіла вона. — Я не зможу жиць на землі. Краще ти стрибай до мене.
— Але ж я не зможу жити там, у воді, — заперечив Лисий.
Краплі отруйної води котилися по її щоках.
Він знову побіг, але було пізно, пізно — занадто багато часу витратив на розмову з русалкою. Гребля зовсім опустилася в воду, лишалася лиш тоненька стежечка, та й та зникала відразу за його кроками. Варто було на мить зашпортатися, і все. Лисий біг, обливаючись потом і бризками води, він ставав усе меншим і меншим, а Довгоногий уже майже зник — тільки прозоре марево все ще сяяло на тому місці, де він нещодавно стояв…
Лисий врятував би його, якби встиг, але він ніяк не міг з'явитися вчасно там, де був потрібен і де було потрібно йому… Лисий біг, і краплі отруйної води стікали по його щоках. В голові паморочилося. Ще крок, ще один, і от уже вода під ногами, ступити нікуди.
Пробудження
Він розплющив очі. В кімнаті було темно, тільки крізь віконечко вливалося сріблясте місячне сяйво й малювало лабіринти на підлозі. По обличчю стікали краплі поту, подушка й простирадло були геть мокрі. В ногах його ліжка на стільці спала Леля, поклавши голову на його ліжко. Тихо злізти, не розбудивши її, було неможливо. Лисий на чому світ стоїть кляв себе за те, що заснув. Втішало одне: спати їй дуже незручно, довго вона так — зігнута навпіл — не витримає. А коли не витримає, то прокинеться й змінить позу. Тоді він нечутно сповзе на підлогу, дістане з-під ліжка зброю…
Леля поворушилася, Лисий тут же заплющив очі, вдаючи, що спить. Однак ледве не видав себе, коли вона торкнулася його обличчя. Сухою тканиною витерла йому чоло і щоки, потім шию. Хлопець чекав, що буде далі, однак вона знову поклала руки на його ліжко в ногах, а голову на руки.
Минуло кілька хвилин. За вікном просвистів кажан, і Леля випросталася на стільці. Лисий знову заплющив очі. Вона сиділа тихо, і він намагався рівно дихати, щоб нічого не запідозрила.
Чого вона тут сидить? Якщо боїться, що він про все здогадався, то можна було просто сховати зброю. Він згадав свій сон, і все стало ясно. Для того вона й сиділа, щоб слухати, що він говорить уві сні. Он що! Вони сподіваються, що потрібний їм секрет Лисий видасть мимоволі, коли спатиме. Тоді й возитися з ним більше нічого. Більше не спатиму, твердо сказав він собі, більше не спатиму, більше не спатиму, більше не спа…
Звичайно, він усе одно заснув.
Коли прокинувся знову, було вже світло. На стіні поруч гралися сонячні зайчики. Простирадло сухе — мабуть, висохло за ніч у теплій кімнаті. Обоє були тут і тихо розмовляли. Власне, говорила здебільшого Леля.
— Він ніколи не говорив мені, шо йому потрібно в Руїні. Навіць слова цього ніколи не вимовляв. Ше й здивувався, коли я здогадалася, куди він прямує. Шось він там повинен знайти таке, шо врятує його вьоску, тобто село. І він сильно поспішає. Не знаю… Мені просто з діцьми нікуди було дівацця. Без нього ми б загинули.
— Ви не могли пристати до якогось села? — спитав Інженер. — Я думаю, кожне село зраділо б вам. Дітей не так багато…
— Ну, зрештою так і сталося. Але сіл на нашому шляху не було. Були все більше вовкулаки, хробаки, оце тільки перед греблею вже… Недалеко звідси… Та й то я б їх нізащо не залишила. Тепер серце краєцця, як вони там, чи не ображаюць їх… Але й до Руїни вести… Лесик мав рацію… Він завжди виявлявся правим. Я з ним стільки сперечалася, а потім виявлялося, що треба було робити так, як він казав. У нього є таке чуття — він ніби бачиць небезпеку. Чи чує — не знаю…
— Яку небезпеку?
— Будзь-яку. Просто завжди знає, де безпечно, а де ні. Ми от у цей ліс тільки зайшли, там взагалі нічого… Ну, ліс як ліс… А він каже, туди не підемо. Там небезпечно. Діти й слухаць його не хотіли. Це я вже просто знала, шо він даремно не казатиме, шо це він не боїцця, а знає… Він взагалі нічого не боїцця…
— Відчайдух?
— Та ні… Він дуже обережний. Але не боїцця нічого. Хоча просто так на небезпеку не полізе. Він стільки разів нас рятував!..
— Обережністю чи хоробрістю?
— Як коли. Коли обережністю, коли хоробрістю…
— А як же він чує небезпеку?
— Не відаю… Він… Ну, наче от у небезпеки є запах чи шо… Я ше коли його перший раз побачила… Він підійшов до галявини й зачаївся. Я думала, від мене ховаєцця, а він мене взагалі не бачив. От я йому не небезпечна, то він мене й не бачив. А материнка… Він ніколи раніше материнки не бачив. Стрибунців бачив, а материнки — ні, думав, вони самі собою народжуюцця, як цуценята… І от не знає, шо то за кущ росте, а на галявину не виходиць… Як він тоді зміг утекти від них — просто чудо якесь. Їх так рясно, знаєте, материнка ж його все одно бачила. Тільки він не виходиць та й не виходиць на галявину… Вона й той… Як випустиць на нього всіх своїх стрибунців!.. Аж я злякалася. А шо я могла йому помогти?.. А він їх поводив за собою, а потім прибіг на галявину вже з іншого краю і зрубав материнку. Просто здогадався, шо так треба зробити. Він і не знав, шо всі стрибунці після цього вкоріняцця… Просто здогадався… Відчув…