Лісом, небом, водою. Частина 1: Лисий

Страница 45 из 73

Сергей Оксеник

— Ти їсти хочеш? — спитала Марічка.

Єгор несміливо кивнув.

Усі кинулися викладати перед ним їжу, щойно добуту в коморі підземників. Лисий мусив це зупинити — він знав, що людині, яка тривалий час голодувала, багато їсти не можна.

Трохи підкріпившись, Єгор почав говорити. Розповідь його була плутана, він весь час збивався — хлопцеві важко було зібратися з думками. Але певна картина подій склалася.

На півдні за лісом було поле. Це поле обробляли люди з села, розташованого неподалік від того місця, де зливаються річки. Село постійно віддавало більшість вирощених харчів лісовим воїнам, яких очолює Микита Орел.

— Орлом він сам себе назвав? — перебив Лисий.

— Я не знаю, — задумливо відгукнувся Єгор. — Тут якась незрозуміла історія. Кажуть, він брат того орла, що постійно літає над лісом. І що він безсмертний, доки над лісом кружляє його брат… Не знаю… Його справді двічі намагалися вбити…

— Хто?

— Та його ж воїни. Ті, яким його сваволя набридла, чи що… Не знаю. Я навіть не знаю, чи це правда. Так кажуть.

— І що з ними сталося?

— З ким?

— З тими, хто намагався його вбити.

Єгор мовчки подивився на Лисого й нічого не відповів. Після паузи далі повів розповідь про стосунки воїнів і селян.

Отож воїни забирали харчі, а за це охороняли село від небезпечних зайд з півночі. Підземелля були вириті багато років тому — також мешканцями Єгорового села. Щороку Микита забирав із села молодих хлопців. Вони проходили різноманітні небезпечні випробування — добра половина парубків гинула в цих випробуваннях. Решта ставала його новими воїнами.

Цього року настала Єгорова черга проходити випробування. Він відмовився — взагалі був проти того, щоб село годувало воїнів. Він сховався в лісі на березі ріки. Але згодом його схопили. В цій в'язниці Єгор сидить уже кілька днів. Нічого, крім сухарів та води, йому не дають. Микита хоче добитися, щоб хлопець погодився проходити випробування. Він сказав, що виходу немає — адже Єгор побував у лісовому підземеллі й тепер обізнаний з таємницями "секретного укріпленого району". Або він погодиться проходити випробування, або Микита його вб'є.

Єгор знає, що Микита в будь-якому разі вб'є його, — просто створить такі умови на випробуваннях, що хлопець загине. Але ватажку треба, щоб це було схоже на нещасний випадок, щоб Єгор сам був винен у своїй смерті. Бо інакше наступного року знову хтось із хлопців відмовиться йти у воїни.

Єгорова розповідь багато що пояснювала, але у Лисого виникло ще більше запитань. Втім, він вирішив відкласти їх на пізніше, бо треба було вибиратися звідси. Довго лишатись у в'язниці небезпечно.

— Ви звідси не вийдете, — тихо мовив Єгор. — їх багато. І до того ж біля кожного виходу на поверхню влаштовано пастки. Навіть не всі воїни можуть їх уникнути — тільки командири відділень. А вони такі вірні Микиті…

За дверима знову загупали кроки. Всі принишкли. Кілька чоловік пробігли повз, начебто все заспокоїлося, аж раптом вони почули металевий скрегіт.

— Вони тут! — пролунав за дверима голос. — Попалися! Біжіть до командира. А я тут постережу.

Передчуваючи найгірше, Лисий смикнув за двері. Вони не відчинялися.

За дверима почувся регіт.

— Посмикай ще! — крізь сміх крикнув воїн. — Хитро придумали! Але ми хитріші!

Двері були дуже міцними. Залізний засув на них такий, що виламати його — не в їхніх силах. Відстрілюватися? Безглуздо. Довго їхній опір не триватиме.

Лисий нічого не міг придумати.

Розмова з братом

— Тиміш! — раптом вигукнув незнайоме слово Єгор. — Тимоше, це ти?

— Єгор? — невпевнено відповів воїн з-за дверей. — Що ти тут…?

— Мене зловили, — промовив Тиміш. — Я втік, щоб не брати участі в випробуваннях…

— То це ти?!.. Хіба ж можна бути таким дурним!.. Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— Так якого ж ти!..

Запала пауза. Чутно було тільки, як Петрусь зрізає з колоди в стіні скіпи. Він ніяк не міг натішитися ножами, що йому дісталися. Навіть у такій ситуації.

— Це твій друг? — стиха спитав Лисий.

— Брат, — відповів Єгор.

— Двоюрідний?

— Рідний…

— Він нас випустить?

Єгор не відповів.

— Єгорчику, скажи йому, хай випустиць нас! — тихо попросила Марічка. Хлопець безнадійно похитав головою.

— Тоді вб'ють його.

— Так хай не лишаєцця, хай тікає з нами.

— Куди? — Єгор понуро глянув на Марічку. Схоже, він потрохи призвичаївся до світла. — Я вже тікав… Тільки гірше буде…

— Гірше, ніж уб'ють? — так же понуро спитав Лисий.

— Гірше, ніж уб'ють.

— А шо може буць гірше? — не зрозуміла Марічка.

— Катуватимуть до смерті… Можуть маму вбити.

— А коли ти тікав у ліс, ти цього не знав? — Щось тут не сходилося, і Лисий не міг збагнути, що саме.

— Знав… Але… Не вірив. Думав, вони ж також люди…

— Але ж вони всі з вашого села, — ніяк не міг заспокоїтися Лисий.

— Були з нашого села… Та й то не всі. А тепер вони з-під землі.

— Єгоре! — раптом пролунало з-за дверей.

— Що?

— А пам'ятаєш, коли ти був малим, я тебе вчив битися?

— Пам'ятаю, ти ще мені якось руку вивихнув.

— Ну, то ж я не навмисне… А як я тебе на плечах носив, пам'ятаєш? Ти ще тільки сядеш на плечі, кажеш: "Співай!" Я везу тебе на плечах і співаю… А ти ще слів не знав, а все одно підспівував мені…

— Пам'ятаю, — відповів Єгор.

— Я теж весь час згадую… Слухай, ти не кажи йому, гаразд?

— Кому? — здивувався хлопець.

— Ну, Микиті. Не кажи, що я твій брат… Не скажеш?..

Єгор мовчав. З очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, Марічка теж тихенько заплакала. Петрусь усе стругав скіпи. Одну за одною, одну за одною.

— Єгоре, не скажеш?

Єгор помовчав, потім витер сльози й твердо відповів:

— Скажу, що у мене брата немає.

— Дякую…

— А ти не дякуй, — втрутився в розмову Василько. — Тебе це не врятує.

— Що то означає не врятує? — перепитав Тиміш.

— А те означає, що він не скаже, а я скажу.

— Е, е, ти чого, — захвилювався воїн за дверима. — Що я тобі зробив?

— А то ти не знаєш! А хто замкнув нас тут?

— Так я ж… Я ж не знав, що Єгор там… Тобто я знав, що там бунтар… Але ж я не думав, що Єгор…

— Ну от узнав, і що?

— А що я можу?! Тобі легко казати! Був би на моєму місці, то не питав би!

Василько засміявся.

— А давай поміняємося місцями!

Тиміш не відповів, і діти засміялися також, хоч, може, той сміх вийшов і не дуже веселим.