— І що ж ти охороняєш?
Тепер Леля не відповіла на запитання Лисого.
— А ти хто? — спитала вона.
— Я Лисий, — помовчавши, відповів хлопчик, подумки останніми словами кленучи свою необачність і безвихідь становища.
— Це я й сама бачу, — кутики уст Лелі підскочили вгору. — Як тебе звуць? І шо ти тут робиш? Ци ти хоч відаєш, шо накоїв? Уявляєш, скільки їх зараз повиростає? Добре хоч у цебе є меч. Пайшли хуткіш повирубуємо.
На щастя, вона не чекала відповіді на свої численні запитання. Але, на біду, дії її були не такими мирними, як слова. Ніби між іншим Леля наблизилася до Лисого, нахилилася й лівою рукою потяглася до шаблі. При тому вона необачно опустила арбалет, тож Лисий миттєво схопив її за праву руку й різко рвонув на себе. Дзенькнула стріла, по саме пір'я ввійшовши в землю, а Леля перелетіла через Лисого й покотилася по траві, випустивши арбалет із руки.
Вона тут же підхопилася на ноги, але було пізно. Хлопець уже стояв з незарядженим арбалетом у руці, спрямувавши на дівчинку вістря своєї шаблі, зеленої від розрубаної перед тим їдючої жаби. Що робити далі, він не знав. Дівчина також. Широко розкритими очима вона здивовано витріщилася на Лисого.
А потім зненацька усміхнулася.
— Я хоціла зрубати, — вона вказала очима на щось за хлопцевою спиною.
Він мимохіть озирнувся й тут же полетів на траву. Шаблю він не випустив, але арбалет знову був у руках у Лелі. Поки він підводився, вона миттєвими рухами вихопила з-за плеча стрілу й напнула тятиву.
Але це вже не так злякало Лисого, як те, що він побачив, коли озирався. На місці їдючої жаби, що на його очах почала проростати, нічого не було, тільки з-під землі повільно вигвинчувався ніжно-зелений пагін з крихітним листочком на вершечку.
Перемир'я
Забувши про заряджений арбалет, Лисий кинувся до пагона й одним махом зрубав його. Леля витягла з землі стрілу, втрачену під час сутички, й, затиснувши в кулаці за оперення, простромила маленький листочок, який одразу пожух. Арбалет її весь цей час дивився на хлопця.
— Вони що, всі попроростали? — спитав Лисий, і без того, власне, знаючи відповідь. Лиш промовивши запитання, він одразу пошкодував про те. Це не було проханням, але вийшло так, ніби він сам знову розпочав розмову з чужинкою.
— Так, коли гине материнка, всі її охоронці проростаюць і самі стаюць материнками.
Дівчинка пильно роздивлялася навколо, намагаючись триматися подалі від шаблі. Вони повільно рушили тим самим маршрутом, яким хлопчик тікав від жаб, пильно вдивляючись у траву перед собою.
— Охоронці? — мимоволі перепитав Лисий.
— Листочки — вони ж її охороняюць.
— Від кого?
— Ну, від тебе, наприклад.
— Та вони мене мало не вбили! Я й гадки не мав чіпати той кущ.
— Звідки ж їй було відаць, — усміхнулася Леля. — Ти так довго витріщався на неї з-за дерева…
— Чекай, — раптом збагнув він. — Ти що, від самого початку стежила за мною?
— Звісно. Це ж моя робота. Я вартова.
— То ти… — у нього запаморочилося в голові. — Ти охороняла цю погань?
— Ну, не тебе ж…
Лисий зрозумів, що з нього глузують, і роздратовано замовк. Зрештою, так було краще, бо вони тут же побачили перший паросток, на якому вже було двійко величеньких листочків. При наближенні дітей пагін почав розгойдуватися й стискуватися в пружину. Хлопець кинувся до нього й змахнув шаблею. Пагін упав на траву, але в останню мить від нього встиг відділитися листок. Тієї ж хвилі повз його ногу просвистіла стріла й пришила жабу до землі.
— Ти більше так хутко не скачи, — промовила Леля. — Я ж могла тебе пораниць…
Лисий ще більше роздратувався. Зрештою, ким вона себе вважає — робити йому зауваження. Йому! Хто вона така!
А й справді — хто вона така? Відчувається, що ліс вона добре знає, спритна, дуже добре стріляє — не гірше, ніж Гостроокий. Тільки той стріляє з лука. Арбалетів у них немає. Лисий взагалі б не зрозумів, що то за штука у неї, якби Інженер не малював йому різних видів зброї…
"Добрий світе! Що ж я тут роблю! — мов блискавкою, спалахнуло в голові. — Я ж гаю час. Уже вечір. Вона вартова, то хай сама й вартує свої жаборозплідники".
Але хто ж вона така? Ліс знає непогано. Але часом говорить такі дурниці! І робить…
— Слухай, — раптом Леля порушила мовчанку. — Як усе ж таки твоє ім'я? І звідки ти тут узявся? Я дивлюся, ти добре обходисся в лісі. Але таких простих речей не відаєш…
— Ну, все. — Лисий вибухнув. — Ніколи мені тут з тобою теревені розводити. Ти вартова, то й вартуй сама. А я маю інші справи. Прощавай.
— Куди ти? — схоже, Леля не чекала такого повороту.
— Не закудикуй! — Лисий відчув, що його рішучість почала танути. — Я тобі сильно потрібен?
— Просто вже вечір… Сама я до ночі не встигну впоратися. А вранці хтось може натрапиць на нові материнки. Ніхто ж не відає, що ти їх так розплодив по лісу…
Отже, вона тут справді не одна. В її селі багато мисливців… Лисий вагався. Залишатися не можна. Але й залишати її одну… Зрештою, вона йому врятувала життя. Могла, щоправда, й не доводити до цього. Могла попередити ще до того, як жаби почали зістрибувати з куща.
Лисому макітрилося в голові. Треба йти…
— Гаразд, давай швиденько закінчимо, і я піду. Тільки більше не стріляй по мені.
— То не підставляйся.
"Замість "дякую", — подумки обурився хлопець. — Ніколи не одружуся".
Сушені абрикоси
Вони покінчили з материнками, коли вже западали сутінки. Наприкінці напруженої і такої небезпечної роботи Леля знову здивувала Лисого: вона не дозволила рубати пагін. А то вже була ціла гілляка, вкрита листям. Понад те, поруч із нею вже сиділа жаба. Леля не дозволила навіть наблизитися до куща. Вона лиш надрізала репану кору великого дерева, що росло неподалік.
Лисий не сперечався. Він раптом відчув, що смертельно втомився. Від самого світання хлопець був на ногах. Ніби на підтвердження, підступила легка нудота — Лисий згадав, що зранку нічого не їв. Шукати нічліг усе одно треба десь подалі звідси. По-перше, поруч із їдючими жабами добре не виспишся. По-друге, зарубки. Вона їх зробила, звісно, для того, щоб ніхто з села не натрапив випадково на жаб. Це зрозуміло. Отже, село десь недалеко. Одного чужинця на день — також достатньо. А Леля, напевне, зараз спробує заманити його до свого села.