Потім я знову думаю про Поля, що, як і раніше, вважає мене всемогутнім, про його шкіру кольору меду й вогню, про його чорні мов смола кучері. Я знов дивлюся на Париж і слухаю Магалію.
"Може, все-таки краще пережити всі страхіття в дитинстві. Не знаю. Може, тоді ти зможеш жити, якщо виживеш, кращим, справжнім життям, бо ти його так важко виборював, наче виривав з пащеки скаженого собаки. Але тоді на твоєму житті назавжди залишаться сліди зубів, укусів, крові!" Я взяв пляшку.
— По одній на дорогу?
— Дякую,— каже Відаль.
Я наливаю обом, а він не зводить з мене очей. Я ще ніколи не говорив так багато, принаймні на цю тему. Я знаю, що Відаля теж переслідують кошмари, бо чому б він так багато про них знав, але мені він ніколи про них не розповідав. Гадаю, що він просто перестав про них говорити. Я знаю, що під час війни він втратив дружину й сина і попав у в'язницю в Німеччині. Дуже рідко він про це згадує. В нього є одружена дочка, що живе в Англії, але й про неї він говорить рідко. Він схожий на людину.
яка звикла жити на те, що залишилось від минулого.
Якусь мить ми помовчали.
— Розповідай далі, будь ласка,— каже Відаль, усміхаючись.— Мені цікаво дізнатись, яка справжня причина твоєї правдивої гри.
— Моя сестра Луїза ніколи не виходила заміж,— кажу я різ— ко,— бо кілька років тому вона, її наречений і ще двоє інших друзів їхали в машині й поліція зупинила їх. Дівчина, що їхала з нами, мала занадто світлу шкіру, і полісменам не вірилось, що
вона теж кольорова. Вони примусили її вийти з машини, стяти перед фарами й підняти спідницю,— вони казали, що це єдиний спосіб узнати правду. Можете уявити їхні вигуки й жести; та ще добре, що на цьому ті жарти скінчились. Ніхто з чоловіків не міг нічого зробити. Відтоді Луїза не могла бачити свого друга, та й він, певно, не зміг би глянути їй в очі.— В кімнаті зовсім смеркло, і я йду до вимикача.— Розумієш, я знаю, що відчував той хлопець, я сам це пережив. Вони хочуть, щоб ти відчував себе не чоловіком, мабуть, тільки так вони відчувають себе чоловіками, не знаю. Я ходив по Нью-Йорку з Гаррієтиною телеграмою в кишені, наче то була атомна бомба і вони вбили б мене, якби знайшли ЇЇ. Розумієш, такі люди не зовсім нормальні. Але, слава богу, Гаррієта жила тут, і цей факт доводив, що світ набагато ширший за той, в якому вони змушували жити мене, і я повинен був повернутися сюди, де люди заклопотані собою, своїм приват— ним життям, і їм ніколи втручатися в моє життя, нівечити його.— Я дивлюся на Відаля. Від світла в кімнаті ніч надворі здається темно-синьою з золотом, великий прожектор на Ейфелевій вежі крутиться в небі.— Отакі справи в Америці, принаймні для мене.
Мені там завжди здається, що я існую не насправді, а тільки в чиїйсь, і то в брудній, уяві. Не знаю, чи ти це розумієш, але я розумію й не хочу, щоб усього цього зазнала Гаррієта і щоб там виростав Поль.
— Гаразд,— нарешті каже він,— кінець кінцем тебе ніхто не примушує залишатися в Америці назавжди, правда? Ти співати— меш в якомусь пристойному клубі, якого, мабуть, не відкриють без тебе, можливо, тобі запропонують зніматися в кіно, і буде просто нерозумно відмовитись. Ти одержиш багато грошей.
А потім одного чудового дня ти пригадаєш, що на світі є авіаційні й пароплавні компанії, що, хоч як це дивно, ще й досі існує Франція.
Відаль був прихильником де Голля, поки той не прийшов до влади. Але політичне піднесення де Голля й деголлівський режим викликали в нього велике занепокоєння. "Моп general' в цьому не винен,— інколи з сумом каже він.— Винна історія. Гадаю, історія завжди пред'являє цивілізації рахунок тоді, коли та зовсім не готова платити".
Він устає й виходить на балкон, немов бажає переконатися.
що Париж таки існує. Магалія співає "Що, не було дощу?".
Я виходжу теж і стаю поруч з ним.
— Ти чудовий хлопець, Чіко,— каже він. Я посміхаюсь,— Ти віриш у кохання. Ти ще не знаєш, де кохання безсиле, але,— він усміхається,— кохання навчить тебе й цього.
Після обіду ми йдемо в дискотеку 2 на лівому березі, де беруть скажені ціни тільки тому, що туди якось уночі заблукав Марлон 1 — Мій генерал {франц.}.
2 — Зібрання грампластинок.
Брандо. Зовсім випадково, запевняє Відаль. "Ти уявляєш, скільки людей у Парижі розбагатіє, не кажучи про тих, хто, к лихій матері, піде в старці, якщо Марлон Брандо заблукає сюди знов!" Сьогодні він, видно, не заблукав, але дискотека однаково пере— повнена дивними, безликими людьми, яких уночі повно в будь— якому великому місті; вони завжди приходять, спізнюючись на кілька годин, днів чи десятиліть, у ті місця, де колись відбулася значна подія, почалася нова течія в мистецтві чи збиралися відомі люди. Тут в американські юнаки, всі з бородами, щоб хоч чим— небудь бути схожими на Хемінгуея; є й американські дівчата, що залицяються до французів та екзистенціалізму, чекаючи, поки американські юнаки поголять свої бороди, є французькі худож— ники — гарячі прихильники революції в мистецтві, що закінчила— ся тридцять років тому; є й нахабні, розбещені молоді американ— ські arrivistes ', що пролізли в мистецтво лестощами, підлабуз— ництвом і тепер створюють картини такі самі пусті й нудні, як і самі. Побачиш тут хлопців і інших національностей, що мало чим відрізняються від звідників,— колись їм випало пройтися по сцені чи похизуватися перед кінокамерою. Є й дівчата, їхні кон— курентки, обличчя яких деколи можна побачити на рекламах,— за вечір хоч одна з них, а вчинить істерику.
Як завжди в кутку, як завжди оточена усміхненими молодика— ми, сидить п'яна блондинка, колишня коханка відомого, тепер уже покійного художника. Вона мас деякий вплив у світі мистец— тва, тому рідко коли платить сама за випивку й за коханців.
Старенький француз, колись відомий режисер, грає з касиркою в quatre ceut vingt-et-en 2. Він привітно киває головою мені й Віда— леві, але до нас не підходить, і я його за це поважаю. Нам з Відалем, певно, випало сьогодні зіграти вакантну роль Брандо:
наш прихід якоюсь мірою виправдує високі ціни, і всі нетерпляче чогось чекають. Приємно спостерігати за обличчям офіціанта, коли він підбігає до нас — усміхнений, поштивий, люб'язний, і не того, що ми вшанували його своєю присутністю, а того, що завдя— ки нам він віднайшов свою якість; шляхетність, ніби каже він, тяжіє до шляхетності. Ми замовляємо два віскі з содовою. Я знаю, чому Відаль іноді сюди заходить. Він самотній. Мабуть, він уже й не має надії знову покохати одну жінку, тому розважається з багатьма.