Iшов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустрiч йому Вовк.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Вiзьми й мене з собою.
— Ходи, кумочку.
Iшли, iшли, аж назустрiч їм Лис.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Вiзьми й мене з собою.
— Ходи, кумочку.
Iшли вони, йшли, аж назустрiч їм Заєць.
— Кабане, Кабане, куди йдеш?
— У Київ на ярмарок.
— Вiзьми й мене з собою.
— Ходи, небоже.
Ось вони всi йдуть. Iшли, йшли, аж пiд нiч наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив — не перескочив, а за ним i всi iншi поскакали i всi разом у яму попадали. Що робити, мусять ночувати. Зголоднiли вони, а вилiзти нема куди, їсти нема чого. От Лис i надумав.
— Нумо,— говорить,— пiснi спiвати. Хто найтонше голосом потягне, того ми й з'їмо.
От вони й затягли. Вовк, звiсно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис iще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсiм тоненько запищав: i-i-i! Кинулися всi на бiдолашного Зайчика, розiрвали його та й з'їли. Та що там їм iз того Зайця за ситiсть? Ще не розвиднiлось гаразд, а вже всi вони такi голоднi, що ледве дихають. Знов Лис загадує:
— Нумо пiснi спiвати. Хто найгрубше голосом потягне, того ми й з'їмо.
Почали спiвати. Хотiв Вовк тонесенько затягнути, та як не завиє грубо: у-у-у! Тут кинулися на нього та й зараз його роздерли.
Лишилися ще два: Кабан i Лис. Подiлилися вони Вовковим м'ясом. Кабан швидко з'їв свою часть, а Лис трошки з'їв, а решту сховав пiд себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема що їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку Вовкового м'яса та й їсть.
— Що се ти, кумочку, їси?— питає його Кабан.
— Ой, кумочку,— зiтхає Лис.— Що маю робити! Свою власну кров п'ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собi груди, висисай помалу кров, то побачиш, що й тобi легше стане.
Послухав дурний Кабан. Як запоров кликами, зараз розпоров собi груди, та поки дiйшов до того, щоб напитися своєї кровi, то й увесь кров'ю пiдплив та й став зовсiм небiжчик. От Лис тодi й кинувся на його м'ясо i ще кiлька день мав що їсти. Та далi не стало й Кабанового м'яса. Сидить Лис у ямi, i знов йому голод допiкає. А над тою ямою стояло дерево, а на деревi Дрозд гнiздо в'є. Дивиться Лис на нього, дивиться з ями, а далi почав промовляти:
— Дрозде, Дрозде, що ти робиш?
— Гнiздо в'ю.
— Нащо тобi гнiздо?
— Яєць нанесу.
— Нащо тобi яєць?
— Молодi виведу.
— Дрозде, Дрозде, коли ти мене з сеї ями не видобудеш, то я твоїх дiтей поїм.
— Не їж, Лисику, зараз тебе виведу,— проситься Дрозд.
Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От вiн щодуху полетiв лiсом, почав збирати патички, гiллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих патичках iз ями не вилiз. Думав Дрозд, що вiн пiде собi геть, та де тобi! Лис лiг пiд Дроздовим деревом та й говорить:
— Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
— Вивiв.
— Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дiтей поїм.
— Не їж, Лисику, вже я тебе нагодую. Дрозд горює. Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далi надумав i каже Лисовi:
— Ходи зо мною!
Вийшли вони з лiсу, а попiд лiсом польова дорiжка йде.
— Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисовi,— а я буду мiркувати, чим тебе нагодувати.
Бачить Дрозд, а дорiжкою баба йде, чоловiковi в поле полуденок несе. Скочив Дрозд у калюжку, у водi обмочився, в пiску обтатлявся та й бiгає по дорiжцi, пурхає сюди й туди, немов зовсiм лiтати не може. Бачить баба — пташина мокра та немiчна.
"Дай,— думає,— зловлю отсю пташину, принесу додому, буде забавка для дiтей".
Пiдбiгла трохи за Дроздом-вiн бiжить, пурхає, та не летить. От вона поставила кошик з горнятками на дорiжцi, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то пiдбiгає, то пiдлiтає, а все далi та далi, а баба все за ним та за ним. Нарештi, бачачи, що вона вiдбiгла вже досить далеко вiд свойого кошика, знявся вгору та й полетiв. Баба тiльки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Ба, ба, ба! Там застала добрий празник. Поки вона бiгала за Дроздом, а Лис тим часом вискочив iз жита та до горняток. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам драла.
Сидить Дрозд на деревi та й в'є гнiздо, аж тут зирк, а Лис пiд деревом.
— Дрозде, Дрозде,— говорить Лис,— чи вивiв ти мене з ями?
— Вивiв, Лисику.
— А нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Ну, тепер же напiй мене, а то я твої дiти геть поїм.
— Не їж, Лисику, я тебе напою. Дрозд горює. Дрозд —нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далi надумав i каже Лисовi:
— Ходи зо мною!
Вийшли з лiсу знов на ту саму польову дорiжку.
— Лягай тут у жито,— каже Дрозд Лисовi,-— а я буду мiркувати, чим тебе напоїти.
Бачить Дрозд, а дорiжкою чоловiк їде, бочку води везе капусту пiдливати. Пiдлетiв Дрозд, сiв коневi на голову, дзьобає.
— А тю!— крикнув чоловiк та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловiк луснув батогом коня по головi. Мов нiчого й не бувало, сiв собi Дрозд на другого коня та й дзьобає його в голову. Знов замахнувся чоловiк i знов луснув коня по головi. Розлютився чоловiк на Дрозда. "От каторжна пташина!— думає собi.— I чого вона прив'язалася!"
Дрозд тим часом сiв на бочку з водою та й дзьобає собi.
"Чекай же ти",-думає чоловiк та несподiвано як вихопить ручицю з воза, як не лусне по бочцi! Дрозда не вцiлив, а бочка вiд важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, i вся вода з неї вилилася та потекла здоровою рiчкою по дорозi. Вискочив Лис iз жита, напився доволi, а чоловiк, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку i поїхав додому.
Сидить Дрозд на деревi та й в'є собi гнiздо, аж тут зирк, а Лис знов пiд деревом.
— Дрозде, Дрозде, вивiв ти мене з ями?
— Вивiв.
— Нагодував ти мене?
— Нагодував.
— Напоїв ти мене?
— Напоїв.
— Ну, а тепер посмiши мене, а то я, їй-богу, твоїх дiтей живцем поїм.
— Не їж, Лисику, я тебе посмiшу. Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмiшити, а далi й каже:
— Ходи зо мною!
Вийшли з лiсу знов на польову дорiжку. Лис засiв у житi та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловiк, що вперед їхав з водою: сам сидить напередi, а ззаду сидить його синок з паличкою в руцi. Пiдлетiв Дрозд, сiв на плече чоловiковi та й дзьобає.
— Ой тату,— каже хлопець,— на вас птах сидить! Не ворушiться, я його заб'ю.