— І ви гудите мене в ту хвилину, коли ваша мати мене простила, навіть якщо я винний?
— Ви, завжди тільки ви!
В голосі її лунала зачаєна ненависть, затята, як у корсиканців, і непримиренна, як усі міркування людей, які ще не пізнали життя і не допускають ніякої поблажливості до того, хто ламає закони серця. Минула година в глибокій тиші.
Вислухавши останню сповідь пані де Морсоф, абат Біротто вернувся, і ми знову вступили до її покою. Спевняючи один з тих задумів, які народжуються лише у високих душах, вона попросила вбрати її в довгі шати, які мали стати їй за саван. Вона напівлежала на подушках, зворушлива в своєму каятті, з просвітленим надією лицем. Я побачив у каміні чорний попіл моїх щойно спалених листів — цю жертву вона хотіла принести лише в свою останню хвилину, як сказав мені її сповідник. Вона зустріла нас своєю знайомою усмішкою. Її омиті слізьми очі свідчили про найвище просяяння; перед нею уже відкривалася райська брама.
— Любий Феліксе,— промовила вона, взявши мене за руку і стискаючи її,— зостаньтеся! Ви повинні бути присутнім при одній з останніх сцен мого життя; вона буде така ж болісна, як і інші, але ви посідаєте в ній велике місце.
Вона подала рукою знак, і двері зачинилися. На її прохання граф сів. Ми з абатом Біротто стояли й далі. З допомогою Манетти графиня звелася, вклякла перед графом і завмерла в цій позі. Потім, коли Манетта вийшла з кімнати, графиня звела голову, схилену на коліна враженого графа.
— Я була вам вірною дружиною,— озвалася вона переривчастим голосом,— але, може, не завжди виконувала свій обов'язок; зараз я молила Господа послати мені сили, щоб просити у вас прощення за мої вчинки. Може, я надто палко віддавалася дружбі до людини не нашого сімейства, і виявляла їй увагу, яку мала виявляти тільки вам. Може, ви гнівилися на мене, коли порівнювали турботи, якими я оточувала її, з тими, що діставалися вам. Я почувала,— промовила вона тихо,— дружню прихильність, чиї глибини не знав ніхто, навіть той, хто мені її навіяв. Хоча я завжди зоставалася чеснотливою, не ламала людських законів і була для вас бездоганною дружиною, вільні чи невільні думки часто бентежили мою душу, і я боюся тепер, що надто легко піддалася їм. Але я ніжно кохала вас, була вам покірною жоною, адже хмари, що застують іноді небо, не плямують його чистоти, і тому я прошу у вас благословення з щирою душею. Я умру без єдиної гіркої думки, якщо ви знайдете лагідне слово для вашої Бланш, матері ваших дітей, і простіть її прогріхи, які вона сама простила собі лише по тому, як покаялася перед Всевишнім судією, якому ми всі підвладні.
— Бланш! Бланш! — заволав старий, попускаючи сльози на голову дружини.— Ти хочеш убити мене? — Він підняв її з несподіваною силою, побожно поцілував у чоло і, не випускаючи з обіймів, вів далі: — Я мушу перший просити у тебе прощення! Хіба я не грубіянив часто тобі? Ти перебільшуєш свої дитячі провини!
— Можливо,— озвалася вона.— Але, друже мій, будьте поблажливий до слабкостей умирущої і заспокойте мене. Коли проб'є і ваша година, згадайте, що я покинула вас, благословляючи. Дозвольте мені залишити нашому другові цю запоруку мого глибокого почуття.— І вона показала на листа, що лежав на каміні.— Тепер він мій син приймак, от і все. Серце теж може мати заповіти: я передаю другові свою останню волю, і любий Фелікс має виконати покладений на нього святий обов'язок: маю надію, що я в ньому не помилилася, доведіть же, що я не помилилася і в вас, і дозвольте мені заповісти йому кілька думок. Я залишилася жінкою,— сказала вона, схиляючи голову з тихим смутком,— діставши прощення, я одразу ж прошу зробити мені ласку. Прочитайте його, але тільки по моїй смерті,— додала вона, подаючи мені це таємниче послання.
Помітивши, що дружина його поблідла, граф підхопив її й відніс на ліжко, ми обступили мрущу.
— Феліксе,— сказала вона,— може, я винна й перед вами. Часто завдавала вам прикрощів, дозволяючи сподіватися, що дам вам радощі, перед якими сама відступала; та тільки мужності дружини й матері я завдячую те, що можу вмерти, замирившись з усіма. Ви теж повинні мене простити, адже ви так часто винуватили мене; але й ваші несправедливі докори втішали мене.
Абат Біротто приклав палець до губів. Графиня, ослабнувши, похилила голову; вона подала знак рукою, прохаючи впустити священика, дітей і слуг; потім владним жестом показала мені на пригніченого горем графа і дітей. Глянувши на старого, чиє божевілля було відоме лише нам з Анрієттою, теперішнього опікуна таких тендітних створінь, вона звернула до мене зір з мовчазним благанням, яке запалило в моєму серці святий вогонь. Перш ніж соборуватися, вона попросила прощення у своїх домашніх за те, що іноді бувала з ними надто сувора, заповіла їм молитися за неї й доручила кожного зокрема опіці графовій; вона благородно призналася, що в останній місяць з її уст зривалися скарги, недостойні християнки, які могли спантеличити її слуг; вона іноді відштовхувала дітей і виявляла негарні почуття; але вона пояснила свою непокору волі Божій нестерпними муками, що випали їй. Потім вона при всіх зі зворушливою щирістю подякувала абатові Біротто, який відкрив їй усю марноту земного буття. Коли вона вмовкла, почалися молитви; потім панотець із Саше причастив її. Через кілька хвилин її віддих стиснувся, очі стуманіли, та скоро знов проясніли; вона кинула на мене останній погляд і померла, оточена близькими, чуючи, можливо, скорботний хор наших ридань. Тут несподівано ми почули спів двох соловейків, що, до речі, не дивина у селі; їхні голоси ніби перегукувалися між собою, і не раз повторене, ясне і дзвінке тьохкання лунало, як ніжний заклик. У ту хвилину, коли останнє зітхання злетіло з її уст і завмерла остання мука цього страдницького життя, сильний удар струснув мною з голови до ніг. Ми з графом просиділи цілу ніч біля її смертної постелі вкупі з двома абатами та сільським панотцем, пильнуючи при світлі свічок; тепер вона лежала, спокійна, на тій постелі, де так перемучилася.
То була моя перша зустріч зі смертю. Цілу ніч я не відривав очей від Анрієтти, заворожений виразом чистоти й утихомирення, який дає нам визвіл від житейських бур, милуючись на білину цього личка, на якому я ще читав гру всіх її почуттів, але яке вже не озивалося на моє кохання. Яка велич у цьому зимному і безмірному мовчанні! Який прегарний цей глибокий спокій! Скільки владності в цьому безрухові! Він ще мовить про минуле і відкриває запону прийдешнього. Атож, я кохав її мертву так само сильно, як і живу! На світанні, такому тоскному для тих, хто пильнує над небіжчиком, граф пішов спочити, а три священики заснули з утоми. І тоді я без свідків поцілував її в чоло з усією любов'ю, якої вона ніколи не дозволяла мені виразити їй.