Присвячується В. І. Василенкові
Добре тому Башкирові, на весь повіт добре! Земель в його — не міряно, слуг у його — не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкира! Співучі пташки ціле літо не вгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
Тільки по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозорця... І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, тиняються, як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.
— Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! — від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило важке людське зітхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям недобре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанки в вічі Башкиреві.
— Добре вам, Олексію Ивановичу, — й цареві краще не треба! Землі у вас не міряно, людей у вас не злічено... Та ще до того й люди такі покірні та слухняні — нижче трави, тихше води!..
— Не кажіть мені такого про людей! — кричав Олексій Іванович. — Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однії ласки просив — дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі... Тисяча голів на те, щоб тобі шкоди та втрати наробити!.. Господи!.. чом ти не дав їм однії спини?!
— Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Ивановичу, то й з тисячею вправиться! — казали панки.
— Ні, пристав... Почав приставати... Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну — до самого краю мій ляск достягає! А тепер — не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів... А все не помага! Не виб'єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів... Ніяк не виб'єш!..
Не любив Олексій Іванович не тільки волі, а й думки про волю — страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвольнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких припон й перегород... А не любив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
— Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались? — казав він. — Ій-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого... Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися? А от пити та ледарювати — то дзуськи! Сам не п'ю та їх б'ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах — пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, й військові — друге. Царя кожний би нехрист-бусурмен у полон узяв, а таке військо поодинцю перебили. А от коли всі держаться купи — що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий, — о-о, то зовсім інша річ!..
Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Капказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Ивановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків — чи речі, чи арапник Олексія Ивановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан — могутній пан: і духу великого, та й сили немалої. Раз канчуком вчеше — до печінки дойме, а чи голосом крикне — душа з ляку аж в ноги вступе, під п'яти ховається.
І справді, Олексій Иванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою, рот широкий — трохи не до вух, ніс приплесковатий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа, вуси руді та довгі, униз загнулись, очі — бульками, з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров ю, і аж випнуться, а в зіницях зажевріють хижі іскорки, дикий звір — і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік, та ще й підданий пана Башкира! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловік Олексій Іванович та ще до того й могучий. Він безпремінно був маршалом, а маршал тоді був не те, що тепер предводитель. У його в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Ивановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лірою — то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на увесь повіт: губернатор під проїзд знає тільки його одного домівку — прямісінько до його завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходе;
Страница 1 из 17 Следующая Последняя »