— Досі не давав, а се дав якимсь робом. Ііогояос від росйчів ішов.
— І ти повірив поголосу?
— Як міг не вірити, коли зібралося віче і зажадало аиати правду. Тому й прибув до тебе, аби почути її. Острозор ліг на постіль і стомлено заплющив очі.
— Я інакше мислив про тебе, княже втікичів, — сказав перегодом. — Коли так, не підеш із сольством, інших пошлю.
Богданко відчув: паленіє видом, а як повестися, не втямить. Обернутись і піти? Негоже якось. Попросити прощеннії? А чи так уже й завинив? Десь же зродилася вона, бесіда про переселення втікнчів. А де ще мала зродитися, як не в хоромах князя чи серед тих, що тирлуються біля князя?
— Комусь вигідно було, мабуть, посварити нас, — зітхнув сумовито, — ось і пустив поголоску. Саме ж пересеяення ве в вигадкою.
Хотів було розкладатися та й піти, одначе згадав: кяяаь-бо в немічний, і стримав себе.
— Не бери сього близько до серця. Добре вже те, що поголос виявився лживим. Не міг я не прибути й не побесідувати з тобою, коли он як зворохобився люд на Втікичі. Зваж, ми я" хотіли б ночувати себе чужими на твоїй землі. Коріння родів наших міцно переплелося вже. Рубати його не тільки негоже, а й противне здоровому глузду діло. Тож забудь, княже, про незгоду, видужуй.
І вже тоді, як сказав се, поклонився і вийшов з опочивальні.
Втікичі не цураються Києва. Коли раз, коли й двічі на літо правлять сюди хури із збіжжям, ведуть корів, комоией на торжок, звідтам привозять сіль, рала, мечі та сідла. Зате князь втікицький коли й буває в Києві, то лиш тоді, як кличуть діла княжі або кличе київський князь. А такий клич буває нечасто, коли раз на літо, а коли й раз на п'ять літ. Може, саме тому город цей за кожними відвідинами видається Богданкові новим, досі незнаним. І потреба приглянутись до нього за кожним разом своя. Колись полуденні ворота вабили, стіни, що ними обнесено город, потім — княжий терем, капище при теремі; тепер вразила вксокость, на яку вознеслась твердиня полянського племені пад рікою, далина, що стелиться від крутонаді на полуночний схід від города, а надто повноводі ріки, що зливаються нижче по течії в одну й котять привільні сині води до моря, в краї полудеіпіі. Та, дальня ріка, Дніпром паиовав .пуетельви, лише вріод об'явигься нa цій руг. По цій же, що під крутопаддю, снують та й снують. ви. Одні, спорожнившись, одпдивають від торжка в до,х, інші прибувають. З усього видно, не лише полянські сівереькі, з інших земель теж в.
"Князя Острозора можна зрозуміти, — став на мислі. — Ьму ве випадав бути байдужим до супротивного берега, р степу, що стелиться та й стелиться за Дніпром. Тота вмля воздаеть колись сторицею. Як і Дніпро, коли весь ане полянським".
ХШ
І— дуліби з древлянами, і поляни, і удагаі не забарилася відгукнутися на клич князя Вояота, прислали людей, гідів скласти всеантеьке сольство, прислали й подарунки, ар їх мають піднести в Константинополі імператору, імпевтриці, сенаторам, причетним до укладання ряду. А сам олот не почував себе ладним вирушати в таку далеку уть і в такім важливім для всієї землі ділі. Та несподіва слабість, що її зродила розмова з Миловидою, надовго —доклала його в ложе й підточила надійну ще, адавадвсь, рилу. Відлежуючись, зборов ніби її і на ноги став, дякую миловидиним ласкам та клопотам волхвів-баянів, а си|ли тієї, що була в тілі, не почував. Через те й не може стати ва твердій мислі, яку путь обрати, правлячись до Кон|стантинополя: таки морем чи сухопуттю? Кутригури не будуть після розмови з їхнім ханом перепоною, пропустять сельство через свою землю. І Віталіан зустріне достойно, певен, дасть супровід, до самого Константинополя доправить антів недоторканими. Та ба, се он яка тривала і зморва путь. Все верхи та верхи. А ступою весь час не правитимешся, більше риссю та вскач. Морем було б простіше і надійніше, коли б море видалося на той час справді гостинним. Як здолає його в один і в другий кінець, коли розбурхається? Чи не стане йому ще гірше, ніж на суходолі? Колись добре зносив хитавицю, одначе то було колись, вважай, тридцять літ тому. Тепер і князь Волот не той, і сила не та. Таке відчуття, що й поспішити треба з сольством до ромеїв та з укладанням ряду з ромеями. Не певен, що через зиму зможе вже податися в такі далекі мандри.
І все ж де буде ліпше? На якій із двох мандрівок май зупинити свій вибір? Таки на морській? Мабуть, що так. Там принаймпі сподіванка, що не застигне в морі бурі, а застигне, можна вийти на берег і переждати К. Тож так і' повелить слаи із земель содружних: лишайте, братове, комоней у Черні, лаштуйте подію, бо правитимемося Дністром, а там лиманом і морем.
Ще одне мав зробити до від'їзду: побесідувати якось із Миловидою. Сама не своя ходить відтоді, як сталася його неміч, далебі, винною почуває себе, а заговорити про свою вину не посмів. Як може їхати в таку далеку путь і не заспокоїти її, лишити при мислі, що таки винна?
Воно, коли вдуматись, то так і в. Мала б спитатися перед тим, як навертати доньок до своєї віри, чи вітепь їхній згоден на те, чи треба це їм? Зсвовволила, а чому, не втямить. Досі за нею не водилося такого. Ставить віру і право кожного обирати її незалежними від родинних уз, вище від них? Далебі, що так.
Аби не лякати більше, ніж налякана вже, влучив нагоду й повелів замирено:
— Лишаю вас надовго, Миловидко. Поклич синів, довьок, побесідувати тра.
— І малих?
— Атож.
Постояла, роздумуючи, й тоді вже сказала:
— Радимко, Добролик і Світозар серед дружинників. Либонь, надвечір аж прибудуть.
— То надвечір і збереш усіх.
Уже як сталося воно, його повеління, і Миловида пішла, виколисуючи в собі нові тривоги і стару печаль, збагнув, догадується, про що йтиметься. Збагнув і одумався. Нащо сказав так: і малих? Чи для малих годитиметься те, що налаштувався повідати дорослим? А втім, най уже буде, як е. Бесіда ся чимось скидатиметься на прощання, а попрощатись, вирушаючи в таку далеку путь, мусить з усіма.
І старші, надто доньки, і найменші, чи то самі по собі перейнялися тривогами, чи були напучені вже материним словом, — заходили до просторих хоромів, в яких вітепь їхній полюбляв думу думати та й усіх, хто вдавався до нього, приймати, бажали йому гараздів та й всідалися на лавицях, тихі й насторожені, видно було: очікують не знати чого. Лише ті, що прибули з поля, не хотіли чи не встигли уподібнитися іншим. І найстарший — Радимко, і два середульші — Добролик та Данко — зайшли недоречно збуджені та рвійні, ба навіть опісля, як розглянулися, не вгомонились. Лише перезиралися з матір'ю, сестрами, вітцем і ждали, що їм повідають.