— І невтішно, солоденька наша, і зле. У лісі зозулька кує, оповіщає всім: "Принесла вам, людове, ключі від вираю", — а піти без мами не вільно. На подвірниці горлиця туркоче, кличе та й кличе, аби приходили та гляділи, як вона гніздечко в'є, а нам знов не вільно. Бо челядину ляк обсів, а наставницю гризота, те й робить, що журу виколисує: де муж, що з мужем?
— Бо їй таки гризотно, Гостейко. Січа йшла, Мара лютувала.
— Ніби вої, що мають мечі, сулиці, бояться Мари, — хоробриться старший за Гостейку на два літа Ярослав.
— А то ні? — мати йому.
— Бо таки ні. Махне один з другим мечем — і вже нема Мари, біжить куди втрапить, аби далі від воя і тої напасті, що може мати, коли тинятиметься між воїв.
Мати не насмілюється перечити. Вірить отроча, що так є, — і пай вірить. Колись сам піде па січу, буде певніше і надійніше, коли йтиме із сою вірою, а не з ляком перед Марою.
— Може, й так, — погодя;ується. — Далебі, що так, бо Мари й справді немає вже, малі мої голубоньки. Нині бачила полян, що правилися з боролищ. Сказали: витурено обринів із землі Троянової, за Дунай пішли. А коли так, і Мара вгомонилася. Мир іде по землі нашій, тож невдовзі й вітець ваш, і муж наставниці — усі прийдуть, та~засіють втіху но оседках, та звеселять їх незгірше зозулі, що приносить вість про настання погожої днини.
Ярослав тільки хоробриться, чуючи мамині радощі, а Гостейка з Жалійкою і в долоііі плсщуть: ішязь-вітиць приїде! Князь-вітець приїде!
— Я піду та скажу про се наставниці, — додумується найменша. — Най прогонить гризоту, най знає: для всіх пас — і для неї теж — настав уже жаданий світлий день.
Зорина милостиво згоджується, а про себе думає: "У Жалійки добріше, ніж у інших, серце. У кого ж се пішла вона: у вітця свого, князя Богданка, а чи в мою маму Людомилу? Далебі, в маму Людомилу, бо й лик має мамин".
Чула, пишається тим, та водночас і болить їй від того:
чим заплатила вона своїй найдостойнішій мамі за її доброту? Ано, чим? Пішла супроти її ревного крику-перестраху, крику-плачу: "Не смій і думати про те!", взяла й покинула напризволяще: будь, як можеш, і живи, як знаєш.
"Мушу спокутувати тепер тоту провину свою і знаю чим, — надумується. — Вкладу до серця моїх діток її чесноти. За старших двох не певна уже — ті в княжій дружині, там свої покони та закони, як і свої навчителі, а меншим маю укласти до серця і виплекати в серці усе, що сподівалася виплекати в мені моя мама. Може, то не вся буде покута, та якась буде все-таки".
Зітхала стримано й силилася пригасити в собі несподівано зроджені болі бесідою з дітьми та турботами про них: питалася, чи нагодовані — і вдовольнялася дружним запевненням: "Ано"; цікавилась, чи купані — і знову вдовольнялася: челядь таки знає своє діло; ще питалася, чи хочуть піти завтра з мамою за Дитинець — і чула дружні, за сим разом не лише дівочі, а й синів, голоси: "Йой, та то ж, мамцю, найбільше наше хотіннячко!"
— То на сім і станемо, голуб'ята мої! — обіймала всіх одразу й хилила до себе, а прихиливши, купалася у світлій втісі чад своїх і переймалася їхньою світлою втіхою.
III
А князя Богданка, воїв, що пішли з Богдапком, не було та й не було. Чи так жадалося всім зустріти вже їх, чи скрута в бутті без мужів підпирала аж надто, не стало терпцю в одної з жон, не стало в другої, а того виявилось доста, аби не стало його і в усіх інших: зібралися якогось дня всім Дитинцем, а може, й весями, що сусідили з Дитинцем, та й рушили під княжий терем, зняли гвалт —під теремом:
— Явіть нам княгиню! — повеліли челяді.
Челядь пильнувала воріт і не поспішала слухатись, не інпісито як вагалася: казатп чи не казати кияпші, яка біда громадиться над усіма, хто в теремі, та княгиня сама почула гвалт і не забарилася стати перед втікицькими жонами.
— Що привело вас, вогнищанки, перед княжий терем? Бачу, зворохоблепі і гпівпі в ворохобні своїй. На кого й пощо?
— Терпцю немає вже, княгине. Обрів повержено, а де наші мужі? Чому князь тримає їх у Тивері?
— А Тивер чия є? Вона чужа вам? ~ Не чужа, та чо князь засів у ній? Шли, княгине, гінця, вели, най вертає нам мужів наших!
— Ано! — підхопили стоголосе. — Шли гінця й вели, пай вертають уже домів! Нива зрів. Що буде із збіжжям, коли пожнемо та не звеземо вчасно? І що буде з нами, коли жатимемо самі?
Піднесла рвійпо руку і тим утихомирила неабияк зворохоблену юрму.
— По-вашому, ані князь, ані мужі його не відають, що у Втікичі дозрівають ниви? Є, значить, потреба бути ще в Тивері і пильнувати за супостатом, що обсівся на полуденних обводах землі нашої і не дає резонів бути певним за нього. Хіба забули: ратна повинність — над усі повинності повинність.
Якусь мить тривала умиротворена тиша.
— А коли всі вони разом із князем легковажать? — почувся віддалений, десь аж із супротивного кінця голос. — Що коли пішли гостити до кревних та й засіли в кревних?
Знов були аж надто єдині і зворохоблені, а проте Зорину не лякала та їхня зворохобленість — в мізку заіскрилась тієї миті весела мисль і схилила до жарту.
— Так он що найбільше бентежить одну з другою: страхаєтесь, аби мужів ваших не пригріли хлібосольні тиверські жони.
Котрась тільки осміхнулася знічено, а котрась і засміялась. Сміх той підхопили інші, одначе не так дружно, щоб відчулася цілковита єдність між тим, що було на серці і устах княгині, і тим, що у мислях юрми.
— Ось що скажу вам, — остепенилася Зорина й прибрала достойного княгині вигляду. — Гінця я можу послати, се не складає великого труда. Та не хотілося б постати перед князем і мужем своїм такою бідною на розум, як постали оце переді мною ви.
Жони дивилися на неї, гейби телички на нові ворота.
— Не втямили, бачу. То скажу більше: ідіть до своїх дітей і будьте терплячі. Мужі ваші не засидяться в Тивері допите, апіж встпгпс доскочптп до шіх мій гінсць. Ішли сього не станеться, тоді я визнаю себе змалілою на мислі і складу перед вами повинність.
Зорина не схибила, ба навіть явила себе перед усіма й утвердила в помислах усіх яко провидиця: на третій день по жіночому збіговиську біля її терема засурмили в роги на обводах Втікипької землі, а незабаром прискакав до Дитинця й гінець від князя.