— Дуліби! Гляньте, братів, дуліби. Поміч ідо! Волот розвертає Вороіюго, видимо, хоче помчати назустріч рятівній помочі від Добрита, та не встигає, а може, й передумує вчасно: до нього мчав уже на білому й бистрому, гсйби вітер, огирі привідця дулібів.
— Княже! — спинився неподалік. — Тисяцький Келагаст і його тисяча до твоїх послуг.
— Тисяча? Се правда, молодче?
— Ано. Князь Добрит сказав: від серця відриває, а таки шле.
Волот неспроможний здолати радість, що забуяла в серці:
приострожує Вороного й під'їздить до посланця від дулібів, обіймає його й рече розчулено:
— Спаси біг тебе, младомладий тисяцький. Коли б князь Добрит знав, як со вчасно. Коли б лиш знав! Дружинники твої готови до січі!
— А то ж як. Затим і правилися сюди.
— Тоді розгортай лавою й діли свою тисячу надвоє. П'ять сотень візьму я й стану в поміч ось сим, найближчим, з рештою підеш ти на виручку воєводі своєму Старку.
І закипіла січа, лютіша прежньої, і озлобилися серця тих, що зійшлися в січі, ще видиміше, ніж озлоблялися досі. Хтось вкладав гнів свій і злобу свою лишень у силу удару, що падав на голову супостата, та ще в обачність, аби такий же удар не опустився на нього, тому сопів лиш та розглядався, відсапуючись; у когось стачало їх — і гніву, і злоби, і сили — ще й на погрози та прокльони.
— Се вам за Брайка! — казав той, що втратив тілько-по побратима.
— Се за тисяцького Чужкрая! — пояснював інший, да так зично, що на його голос оглядався котрийсь із обринів і або сторонився, бачачи, як падає потятий сородич, або ж подвоював гнів свій і йшов на анта з оголеною крицею і з оголеною буєстю, що не страхалася й криці. — А се за себе, — зустрічав його той же ант ударом під серце, — на той випадок, коли поляжу, а відплатити не буде кому.
Лише Келагаст був послідовний — кожен удар свій присмачував одним і тим же:
— Се вам, степові таті, за Мезаміра. І се за Мезаміра. І се. Присягаюся гнівом Перуна, бога добра і бога кривавиці: доки житиму, доти й помщатимуся за брата свого, безневинно потятого.
Він не вперше стинається з обрами. Тоді ще, як поверпупсц під лих іл тілом Мрлпміра та стан пород к'пялем Добритом, сказав Добритові: "Пошли туди, до можу втопити гнів свій і ненависть свою в крові асійській". Князь відмовляв, казав, негоже кидатися в січу з безумом гніву в серці, має дати йому час бодай трохи прохолонути й слухатися розуму. Та Келагаст лишався непохитним. І на Дністер пішов, і на Дністрі таку засаду й таку погибель влаштував обрам, котрі йшли супроти нього, що Добритові годі було лякатися за Келагаста та сумніватися в його нерозважності. Коли прибула з землі Дулібської рать ополченська, а мужів, котрі очолили б її, виявилось не густо, поповнив його сотню ополченськими та й повелів сотнику бути тисяцьким. То не біда, що він аж надто молод. Зате руку має міцну і одваги не бракує в серці. "Комонники з люду дулібського не рівня твоїм Дружинникам, — зауважив Добрит, напучуючи молодого тисяцького, — та ти не вважай на те. Най вчаться в них і прагнуть бути врівні з ними, коли землю нашу і люд наш постигло безліття".
Келагаст не забував того напучення ані тоді, як вишколював та злютовував тисячу, ані пізніше, як водив її в січу. Уповає на нього, як і на свій вишкіл, і зараз.
— Анти, берім гору! — кричав на повний голос і приострожував огира, старався вихопитися вперед, бути там де й належить бути привідці.
І крик той не лишався голосом волаючого в пустелі. Вої чули в собі не знати яку силу, підносили ратну буєсть нестямні й засліплені, налітали на обрів бурею і, уподібн'юю-чись бурі, зносили їх із своєї путі.
— Гора! Гора!
Клич той, буєсть ту чув позад себе й князь Волот. І не лише з уст сотень, що привів і передав під його руку Калагаст. Перли на обрів, закликали брати гору над обрами поріділі сотні тиверпів. Бо певні були: тепер за ними сила, за ними буде й переята в супостата змога.
— Княже! — настиг його в січі й став поруч котрийсь й отроків. — Вийди на час із лави, маю сказати щось.
— Кажи тут.
— Негоже тут. Передай комусь із сотенних рать тебе там, — показав пазад, — тра!
— Чиї се вигадки? Хто може вказувати привідці де іому бути?
Стримав все ж огира її крикнув першому, що підвернувся, сотнику: "Будь за мене", — й знову до отрока!
— Чому — там? Хто велів так?
— Син твій, Богдапко.
— Що?!
— Кажу, син твій. Привів рать свою в поміч нам. Викичами іменують себе.
Не слухав далі. Розвернув Вороного и погнав назустріч комонникам, котрі — бачив уже — виїздили та и виїздили з лісу.
Так аж надто радів чи примножував радість і бентегою — сам не відав. Єдине, в чому був певен, — на нього ждуть. А втім, ждуть не всі. З-поміж комонних, що вийшли на галяву й спинилися перед самим бородищем, вихопився один і погнав свого огира на зближення з князем і з тими, що були при князі.
— Отче!
— Сину!
Не далі як за стрельбище стояв між очманілих від крові мужів огнеликий витвір Злоби і Тьми — Чорнобог і турив кожного не баритися, спішити на кривавий пир та втолювати жагу свою напоєм мсти; коли не поруч, то майже поруч іржали, оповіщаючи світ про безумство людське, комені, викрешувались усеспопеляючі іскри і не тільки ударом крпці о крпцот — глгжл о слово, ruinv о і-піп иоіі.і висті о ненавистт,; там, у вітрі пристрастей, лилася кров торжествувала злоба, прощалося з земним і ціпеніло перед невідомістю потойбічного життя людське. А тут па ближній околії боролища, пай і нехотя, все ж упокорено влягплася тиша і брало гору інше царство — Білобога та його доброзичливої допі Лади. Це вони, боги Добра і Злагоди встигли осінити князів своєю миротворною тінню й нагадати їм, що перебувають па непідвладній Чорттобожим діянням поляні, що тут вільно забути про повинність — бути У вирі кривавиці, як вільно й пригадати, що один є сином своєму вітцеві, а другий — вітцем синові. А вже як пригадали, не забарились дати волю щедротам, що ними винагородила їх ще в день зачатія Лада, що па пих пе скупився впродовж усього життя їхнього Білобог. Обіймались 'розчулено й розточали жалі па безліття, котрому дозволено було розлучити їх; воздавали хвалу благословенній у божих діяннях миті, котра звела докупи, і знову обіймалися.