Коли перед слами підняли завісу і тим сказали: заходьте до намету, анти змушені були пригнутися, аби ввійти, а ввійшли та випросталися, не могли не завважити: приголомшили своєю з'явою не лише терханів, бегів, а й самого кагана. Як сидів на чільнім місці застиглий, насторожено очікуючий, так і лишався сидіти. Ані запросин не почули від нього, ані слова-привіту.
— Нарочиті мужі князя дулібського Добрита, всіх інших антських земель — Тивері, Уличі, Надросся, Київських Полян, — не без умислу нагадував про свою силу Мезамір, — низько кланяються тобі, привідці славного в світах племені аварів, і зичать здоров'я на многії і многії літа.
Мезамір доземно вклонився Баянові і знову випростався та прибрав належної слові чинності.
— Най вибачає привідця і все плем'я аварів за турботи і прикрощі, яких завдаємо своєю з'явою, одначе й не з'явитися в сі тривожні для люду нашого дні не могли. Князі землі Троянової опечалені розбратом, що стався між нами та аварами, і паче всього — намірами раті твоєї, достойний привідцю: іти в нашу землю з мечем і сулицею. Тож і прислали мене, свого нарочитого мужа, аби запевнив тебе, мудрий і славний кагане: в антів немає до тебе й твого племені ані найменшого зла, як немає й лихого наміру. Вони сумирно сидять в обводах землі своєї й во; діють бути з аварами і всіма, хто стоїть на їхньому боці, у мирі та злагоді. Коли те, що сталося, є непорозумінням, князі і люд антський ладні сприйняти його як таке й укласти з тобою ряд як з усяким добрим сусідою.
Мислив собі: сказав усе, принаймні для початку, настав час почути, що скаже каган. Тож змовк і жде, зирячи на повелителя аварів зігрітими доброю сподіванкою очима.
— В аварів, — почув нарешті Баянів голос— а надто в їхніх сусідів і соузників, є причина для розбрату з антами. Ваші таті не єдиножди вторгалися в обсаджені нами землі, вбивали й полонили люд наш, забирали з собою табуни комоней, отари овець, череди корів. Скажи князям своїм, терпіння урвалося, настав розбрат, буде мста і січа.
— Достойний! — не брав його гніву до серця Мезамір. — А ти можеш показати нам тих татей?
Зумисне чи по молодості й простоті своїй дивився на кагана допитливими, ба навіть веселими очима й ждав на його відповідь. І та веселість не сподобалася Баянові. Смуглий вид його побагровів, очі налились кров'ю, ось-ось, вибухне гнівом і накоїть біди.
— Якщо се так, — Мезамір поспішив умилостивити привідцю аварів, — якщо хтось із антів справді дозволив собі татьбу, най каган покаже нам спійманих, і ми покараємо їх судом люду свого, а завдані аварам чи їхнім соузникам збитки покриємо добром чи золотом.
То був резон, в усякім разі, в тому, що казав і як казав сол Антії, чулось бажання примиритися, знайти ту підвалину, на яку міг би опертися здоровий глузд і відшукати істину. Та Баянові саме резони й не подобалися в бесіді з Мезаміром, саме істина припирала до муру й викрешувала у серці гнів. Бачив, на власній шкурі переконувався: муж сей справді належить до тих, з ким важко змагатися словесами. А повергнути його слід. Неодмінно!
— Пізно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю розплатитесь тепер!
— Меч обоюдно острий, кагане. Одним кінцем він ходитиме по наших шиях, другим — по ваших. А навіщо се? Чи каган не відає: анти нікому не корилися і не скоряться.
Баян ще примітніше налився кров'ю.
— Ти прийшов погрожувати мені?
— Ба ні. — Мезамір справді не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнівом асійця. — Прийшов урезонити. Соузник наш, імператор Візантії Юстиніан Перший, увідомив нас, що кличе тебе прийти й сісти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусідами, кагане. Невже отак і сусідитимемо, як нині?
І знов у Баянових мислях не відшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свідок безсилля — злість.
— Ти брешеш, собако! Імператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антів, повідав тим же антам, кого і нащо кличе? Я питаю, повідав?!
Мезамір мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотів дражнити й без того роздратованого повелителя аварів, і те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гніву своему і, обернувшись різко, зияв із килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вістря й кинув що було сили в нарочитого мужа землі Троянової.
Ніхто не сподівався такого, тому не спромігся ані заступити Мезаміра, ані відвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умів кидати: кинджал перевернувся на лету і ввійшов Мезамірові лезом у груди, під саме серце.
Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив і відкинув геть кинджал. Кров цівкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по білосніжному вбранні поверженого.
— Мезаміре... Брате. Що тобі?
З ляку чи болю сердечного Калегаст не відав, як бути, Що вдіяти. Єдине, па що спромігся, затиснув рану, питав— допитувався в брата та припадав до його лику, силився .заглянути у вічі, почути слово-втіху, слово —запевнення, він, Мезамир, полежить мить-другу і підведеться, стане на, младомладий і дужні, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамір. Випростався на весь намет, стікав кров'ю, холонув тілом. І бліднув холонучи. А з Мезаміром бліднув і Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Він же був поруч, брат узяв його з собою яко надійний захист. Чому явив себе бевзем і не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив іншим робом?! О боги...
Підвів нарешті голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметі. Радники його сиділи похнюплені, не відали, куди подіти очі.
— Дорого ви заплатите мені за брата, — сказав підводячись. — Чули?! Так дорого, як нікому з вас і не снилося!
Стояв над усіма, високий і грізний, і вже тоді, як lie діждався відповіді, повелів мужам своїм:
— Розстилаймо корзно й берімо Мезаміра з собою. Най бачать вої дулібські, тиверські, чим платять за нашу довіру обри. Най бачать і знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать і знають!
Не доглядався, розуміють чи не розуміють його терхани Баянові. Одне знав: започаткувався великий, пе на життя — на смерть розбрат із обрами, має поспішити до своїх, і якомога швидше.