Нагадував усім про це, а чи будуть такими, коли Коврат і його сотні подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в ніч, по суті наосліп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподіваються. Звідки знати, як буде, що буде насправді?
А втім, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пішов, вороття немає вже й бути не може. Оскільки ромеї відмовилися від перетрактацій, січа неминуча, і буде ліпше, коли почне її саме так.
Тихо як у селищі й поза селищем. Сплять усі чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повинні б. Там, куди пішов Коврат, ось-ось мають запалати хижі, зніметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всіх покличе на січу.
Заверган підводиться із старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть під зорями, дослухається до околій. Зрештою кидає доскіпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повідати йому, чи довго ждати ще сподіваного знаку.
— Хан так і не заснув, мабуть?
Оглянувся — позаду намету, біля напівпригаслого багаття сиділо кілька і серед них кметь, котрому велено бути сьогодні при ханові й робити гласними для всіх його повеління.
— Коли не заснув досі, то тепер уже й не спатиму. Віз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли світ благословлятиметься.
— І все ж тієї зорі, що благословляє світ, немає ще, хане.
— А так.
Постояв, міркуючи, що робити далі, і таки звернув туди, де жевріло багаття. Йому уступили місце, подбали, аби ленко і зручно було сидіти та й за ромойським табором снежити.
— Хан, можи, закроиигь cuue ромийським кумисом;' Зиркнув на кметя і вже потім запитав:
— Тим, що всього лиш гріє кров, чи тим, що валить з ніг?
Кметь сміється і тут же, не відходячи від вогпища, дістає баклажок із вином.
— Це, хане, з тих, що гріє і веселить. Того, що валить з иіг, при собі пе маємо. Те хіба після звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
Одкривав баклажок і гомонів, наливав у братницю — і знову гомонів. А хан слухав ту пе на часі веселу бесіду й не знав, як йому бути: підтримати кметя чи нагримати за невчасну веселість?
"Він не один такий, — став на мислі. — А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед січею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями і пе піднімуться на клич?
Хотів було так і сказати кметю, та братницю подавали вже до рук. Націлився випити й нагледів тієї миті: там, куди пішов Коврат, знялася, полохаючи небо, заграва.
Схопився Заверган, став на рівні, доглядається, бентежачись і радіючи водночас.
— Либонь, наші подають знак?
І кметь, і вої його промовчали. А поки мовчали, там, попереду, розгорілося друге, за ним і третє багаття.
— Так і є! — Хан заяснів видом і, перезирнувшись із воями, підніс братницю. — За звитягу, кутригури!
Все інше сталося без його веління. По один і по другий бік від намету, що був осередком кутригурського табору, почулися зичні голоси, вгадувалась метушня, і, доки ханові подавали огира під сідлом, меч, щит, всі інші обладунки, збудилася темінь у тихому донедавна селищі, чувся тупіт кінських копит, гаряче дихання людей і комопой, пе лише ближній, а й віддалений стугін потривоженої в сонній тиші землі.
Заверган виїхав наперед сотень, що шикувалися поблизу, й зняв над собою меча.
— Обабіч від пас почали вже. Почнімо й ми. Вперед, кутригури! Навалом і тільки навалом!
Далі не доглядався, скільки їх ідо за ним і як ідуть. Одно знав: ідуть усі. Бо чув, як дужо стугонить земля під копитами, як норовлять настигнути його й ніяк не настигнуть багатоголосий кінський храп, нестримне пориванця. Воістину підцвьохувало тією хвилею, додавало попності, сили, снаги. А ще зухвалості, того одчайдушною яажашш ли і у, иуєиті, лісш і ііеодмішіи .іішіяги, що ни знає сумнівів, а отжи і міри.
Нe думав, як поведеться, що чинитиме, коли доскаче до ромейського табору. Стинатиметься, як всякий муж, чи не обмежиться тим, захоче поглянути, що діється довкруж, бодай якось вплинути на те, що діятиметься, — скакав у піч і вірив: недаремно скаче. Несподіване вторгнення в ромейський табір, та ще таке навальне, та ще поночі, не може не нагнати страху, а страх погонить хвалений ромейський розум у п'яти, примусить стенутися дух. То — без 'сумніву, то — напевно!
Коли те сталося: і табору досягли безборонно, і в табір вломилися, не до того було, щоб брати на себе все і всіх. Кричали сполохані вторгненням люди, іржали язвлені чи й смертельно вражені комоні, вирувало видиме і те, про яке міг лише догадуватися, побоїсько. Тож і не думав про рать, якось і не згадав у тій круговерті, що на його сумлінні виправа. Відбивав мечем націлені в нього сулиці, стинав голови необачним і розтинав вчасно підставлені щити обачних, топтав огирем знетямлених і знову здіймав та опускав на чиюсь шию меча, чув передсмертні зойки і сам хрипів од люті, надмірної в молодечім тілі завзятості.
Пер куди бачив і спинився тоді лиш, як не нагледів поперед себе ромеїв, а хтось із кутригурів зловчився й підпалив наготовлений звечора хмиз для багать — в одному, другому й третьому місці.
Вогонь освітив поле січі й одразу ж явив ханові незаперечність його звитяги: кутригури були повсіодно, вони запрудили собою ромейський табір, і коли в таборі хтось боронився ще, то боронив уже не табір — власне життя.
— Хане! — над'їхав волохатий, в овечій шапці і овечій шкурі через плече комонник. — Кметь Фемаш велів сказати тобі: там, — показав обіч, — ромеї обставились возами й не дають підступитися до них, засипають стрілами.
— То й що?
— Як бути з такими? Доки тирлуватимемось та братимемо, інші отямляться і стануть супроти нас лавою.
— Скажи кметю, хай оточить їх сотнею-другою й тримає за возами. Всім іншим переслідувати тих, що оступилися. Стинати чи брати в полон — байдуже, аби звитяга була повною і для всіх явпою.
Тепер тільки помітив: сотня, котрій велено бути при хаіюві й оберігати хапа, робити гласними його повеління в січі, була при ньому, /і-.дала, що новолиіь, куди поведи.
— Де Коврат? lie об являвся ще?
— Не виділи, хане.
— Звеліть першим, що траплять на очі, сотням, хай ідуть назустріч Коврату і будь-що розшукають його у цій круговерті. З ромейським табором і без них упораємось.