Антам писали інше послання, їм не нопрікали за порушення миру і злагоди, зате запевняли: коли переступлять обводи Склавинської землі, авари вважатимуть їх своїми супостатами і діятимуть по відношенню до них так, як велить діяти сумління кожного, на чиє посягають таті.
— Гінці, що доправлять наше послання Таргіту в Константинополь, знайдуться, — уголос міркував каган. — А кого пошлемо слом до антів?
— Дозволь мені, — вихопився Апсих. — Я швидко вгомоню їх.
— Ти тут потрібний, — одразу ж, не роздумуючи, заперечив йому Баян. — Хто відає, як обернеться, може, доведеться гуртувати турми і вести на котрогось із супостатів. Поїде, мабуть, Калегул.
Брат не явив каганові такої рвійності, як хакан-бег. Підвівся звільна і мовив:
— Ти справді так вважаєш, Баяне?
— Не вважав би, не називав би твого імеві.
— Може ж, саме мені й не варто правитись до антів і з'являтися їм на очі.
— А це ж чому?
— Хіба каган не пам'ятає, як сталася смерть Мезамі ра? Молодший брат його є нині привідцею в антів. Він був тоді і все бачив.
— То й що?
— Може відомстити мені тепер, а через мене і всім аварам.
| — Коли то було? І ти давно уже не отрок, і ант. Не пізнав він тебе, Калегуле. А пізнає, то що ж, цим ми й перевіримо, який із нього привідця.
Калегул, видно, не розумів чогось, довго монявся та доглядався до місця, на яке мав сісти. Тим скористався один із Баянових синів, що ходили уже в терханах, і вихопився " наперед.
— Дозволь мені, отче, піти до антів.
То був Ікунімон, його, Баянова, утіха і надія. Всього лиш двадцять п'ять літ має за плечима, а он який дужий їй ставний стоїть перед вітцем і який доброликий. Точнісінько таким був він, Баян, за молодих літ, дарма що мадері в них не одної крові. Ось тільки певністю в собі, мабуть, і младомладий Баян не мігби зрівнятися з Ікунімояом. Воно й зрозуміло: не чийсь там — каганів син, не якийсь там — наймиловидіший з усіх миловидих і найвідважніший серед відважних. Проте не лише аварські діви гомонять між собою, воі, що були з Ікунімоном у січах, також.
— Хочеш очолити сольство чи купно з Калегулом, яко один із слів підеш?
— А чому купно? Калегул відмовляється, то піду я. Ближче пізнаю антів, своїх супостатів у будучині, коли очолюватиму сольство.
Одвага його приємно лоскотала Баянове серце. Такий, що окинув би всіх, присутніх на раді, умиротвореним зором і сказав: бути по-твоєму, сину. Та щось не дозволяло вчинити так. Боявся, що Ікунімон занадто молод для такої виправи, може привезти від антів не мир, а супротивно тому — воабуякня гніву антського і січу? А що коли саме молодому й поталанить врозумити антів, не допустити їхнього вторгнення? Де молодість, там одвага, а де одвага, гай і звитяга. Будь-кого до антів не пошлеш. Слати треба знаного й такого, що йому не бракує кебети. Ікунімон усім е такий. Може, справді варто зупинити свій вибір на ньому? До тієї слави, що мав син яко воїн і терхан, звитяга у сольському поєдинку з супостатом аварів не була б зайвою. А так, він, Баян, на схилі літ уже, останнім часом почував себе геть змалілим на силі. Аби каганом по ньому став Ікунімон, а не поміркованіший і більше шанований воями Дандал, цієї звитяги Ікунімонові таки не завадило б. І все ж лячно посилати свого улюбленця саме до антів.
"Хіба так зробити, — міркує й приглядається до радних, — аби авари повірили: звитягу в сольськім поєдинку з антами здобув Ікунімон, чільним в аварськім сольстві призначити його. Калегулу ж шепнути: "Дійде до перетрактацій — бери їх на себе. Ікунімон най буде першим радником при тобі і надійною обороною". А що, це мисль".
— Те, що покладаємо на тебе, вельми багато важитиме в долі родів наших. Чи розумієш це, синку?
— Чом ні? Маю затримати антів на обводах землі Склавинської, не допустити їхнього вторгнення в Склавинію.
— Коли упораєшся з цим, найбільшої шани достоїн будеш. Запам'ятай, стримаєш уже занесений над нами меч, вважай, покладеш Склавинію до ніг родів аварських. Аби те сталося, підеш до антів у парі з Калегулом. Досвід прийде, на випадок чого, на поміч молодості, а молодість — досвіду.
XXXVIII
Імператора Маврикія не вельми збентежило каганове послання: у нього є там, за Дунаєм, як і на полудень від Дунаю, сила, спроможна угомонити будь-кого. Це не злютовані наспіх когорти, це палатійське військо, варваре. Угомонить воно чи й зовсім витурить із Придунав'я склавинів, візьметься й за тебе, чекай. І все ж щось муляло Маврикію. Найбільше те, мабуть, що його вторгненням у землі склавинів невдоволені не лише авари, а й анти. Ці не обмежуються посланням, самі стукаються до Августіону, жадають говорити.
— Аварам дайте відповідь на послання та й по всьому, — каже сенаторам. — А цих, антів, доведеться вислухати.
— Що ж скажемо вислухавши?
— Найперше, маємо запевнити їх, що винні в розбраті склавини. Вони ось уже багато літ не припиняють татьби на візантійських землях, те й роблять, що вторгаються в обводи імперії, грабують люд, ба навіть поселяються на терені Візантії всупереч волі імператора. Якщо анти так дуже уболівають за долю склавинів, хай угомонять їх. Не ' буде татьби, посягань на чужу землю, не буде й нашої присутності за Дунаєм.
Маврикій відмовчується певний час, не інакше як дошукується чогось.
— Хто з антів прийшов на перетракції з нами? І — Стольник Світозар. Кілька літ тому навчався у вившій школі Константинополя і був винагороджений сим титулом за успішне оволодіння науками. — Он як! Ну що ж, це може, й на ліпше. Завтра запросіть його до мене.
Небагато домігся Світозар, побачившись з імператором, так небагато, що змушений був сказати йому на останок:
— В такому разі між антами і ромеями немає більше ряду про мир і злагоду.
— Як то?! — не повірив Маврикій. — Такого не може ; бути!
— Одначе так є. Була, василевсе, домовленість не переступати Дунай, вважати його довічною межею між ромейськими й слов'янськими землями. А ви переступили.
Імператор почав відступати, вертівся, гейби необ'їжджений огир під сідлом, та Світозар лишався непохитним, знай свого домагався: або імперія відкличе свої когорти а Склавинії і тим недвозначно засвідчить, що мав твердий намір і далі жити з слов'янами в мирі, або між нею і антами буде січа. Довелося поступатися Маврикію: пообіцяв знайти із сплавинами угодну для них і імперії мову, а знайде — одразу стане так, як і було: ромеї сидітимуть у своїй землі, слов'яни — у своїй.