Сказала й звелася жвавіше, ніж личило б княгині, і до челяді подалася швидше, ніж міг сподіватися.
Антів давно не стосується те, що діється на Дунаї. Дійіпла одна поголоска: "Авари пішли походом на ромеїв". Помислили й сказали: "Що вони собі думають?". Дійшла друга: "Ромеї замирилися а персами й кинули палатійські когорти супроти аварів". Лиш похитали головами "Догралися. А проте хай зіб'ють їм пиху, може менше посягатимуть на чуже". Де-де, а в захищеному лісами Волині надійно почували себе, брязкіт мечів за горами особливої тривоги не зроджував тут. Он скільки літ живуть у мирі з сусідами, чому б не вірити, що й далі так буде? Воспрянула й Даная духом. Ано, де ділася осмута, що так посвічувала в очах, де взялася й жвавість, що її пам'ята' ли від того часу, як була дівкою та водила танок з ровесницями. Чого так, ніхто, крім, може, стольника Світозара достеменно не знав. Єдине, що помічали, надто вже покладається вона на мислі-поради стольника, надто рада, '•• що він є нарешті. А ще стали помічати, що Даная неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважає на мислі його, коли йдеться про стольні діла. Слухає старійшин, питається ради в Світозара, на князя ані позирку, ані уваги, ніби його й немає на раді. Якогось разу спаленіла навіть і сказала: він, Келагаст, має пам'ятати, що помаджений на княжий стіл лише на час і що той час збіг ^же; у княжім роді на Дулібах е законний спадкоє; мець — її син. Стольник Світозар ледве вгомонив тоді їх, і Данаю, і Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не старійшини та не скорботи людські, що таки зродилися тими днями на Дунаї і пригнали до Волина нарочитих від склавинів.
— Біда, братове! — сказали нарочиті. — Ромеї замирилися з Іраном і кинули супроти нас палатійські когорти, ту силу, з якою наша рать не годна упоратись. Поліг у січі ліпший привідця воїв склавинських Ардагаст, став жертвою підлої зради Мусокій. Прийдіть, анти, і станьте в поміч нам. Згадайте, ми з вами кревні в, нам негоже сторонитись один одного.
Даная не забарилася довідатись про те і чи не перша з'явилася до стольника.
— Що робитимемо, Світозаре? — спитала наполохано.
— Скликаємо раду старійшин. Приходь, поміркуємо купно з ними, як нам бути і що робити.
— Се треба трапитись такому, — пошкодувала, і в тім її пошкодуванню Світозар угледів, ба швидше відчув, ніж угледів, не просто жаль, — розуміння найбільшої, що була і що може бути, втрати.
На той час він близько стояв біля Келагаста. Яко мужа, обізнаного з римським правом і удостоєного звання стольника, його гостинно прийняли у Волині й нарекли на раді старійшин першим радником князя-привідці і слом землі Троянової. Та сталося так, що Світозар ще ближче і надійніше зійшовся за ці літа з Данаею, вигрів біля неї чи не иайзатишніше, що мав досі, місце. Тож не міг не розуміти її і не шкодувати купно з нею.
Коли зійшлися всі та вислухали склавинів, звернулися передусім до нього.
— Княжичу Світозаре. Ти довго був у ромеях. Скажи нам, чим зумовлений їхній похід за Дунай і саме на склавинів?
— Одннм-єдиним: частими походами склавинів у ромейські землі, їхнім наміром заволодіти тою землею, сісти в ній на віки вічні.
Келагаст визнав за потрібне перепитати:
— І то справді так є?
— У Візантії походи ті, як і вторгнення обрів, у кожного на устах. Давно вимагають від імператора: "Замирись із персами, звільни палатійські когорти й кинь їх супроти обрів та слов'ян". Так і сталося.
— То як же нам бути?
— Легковажити з Візантією не випадає. Однак і на поміч склавинам не можемо не прийти.
Радні загомоніли. Одні висловлювали свою згоду з тим, що казав Світозар, інші сумнівалися в його повитих туманом казаннях: як то можна і склавинам прийти на поміч, і Візантію не розгнівати?
Поцікавився тим і Келагаст.
Світозар, як і перед сим, не барився з відповіддю. Та й чого мав би баритися, коли виважив тоту відповідь на найточніших терезах — своєму сумлінню.
— Ми, як знаєте, маємо з ромеями ряд про невторгнеиня. Піти зараз супроти них раттю означало б иорушитя давно і надійно усталений мир.
— Ми ж не в їхню землю вторгаємося, — заперечив хтось, — підемо на поміч тим, супроти кого зняли вони меча.
— То байдуже. Так чи інак, підемо на ромеїв і стинатимемося з ромеями, а то буде не чимось іншим — січею, порушенням укладеного ряду. Робити маємо мудріше: пошлемо — і негайно — сольство до ромеїв з такою речшщею;
"Склавини — наші кревні браття. Коли ви, ромеї, є содругами антам і волієте бути ними й надалі, відведіть рать свою за Дунай, облиште землю Склавинії в супокої. Якщо цього не станеться, ми, анти, змушені будемо вийти і стати супроти вас всію своєю силою". Зважать на се — добре, не зважать — таки зберемось і підемо. — Розумно! — почулися голоси. — Присяйбіг, і розумно, і чесно. Коли не послухаються і не заберуться восвої ясі, не ми — вони будуть винні за порушення супокою між нашими землями.
— А ще скажемо, — надумавсь і вкинув іскру до вогню Світозар, — маєте гнів на склавинів, гасіть його у січах із ; склавинами на своїй землі. Приставай на се, княже! Приставай! І щоб сольство не марнувало дні на путях до Константинополя, — підказав хтось із старійшин, — посилай його в землю Склавинську, до стратегів, що змагаються зі . склавинами.
— Ні, — перечили інші. — В оба кінці посилай нарочитих: і до стратегів, що плюндрують Склавинію, і до імператора. Так буде певніше. Келагаст підніс меча, а діждавшись тиші, сказав:
—Чи всі пристаєте на се? Усі!
То так і зробимо: пошлемо слів своїх в оба кінці, а тим часом гуртуватимемо рать.
— І поставмо її на обводах, — порадили старійшини, — най бачать ромеї і знають: ми можемо й переступити їх, ди не заберуться зі Склавиніїї
— Розумно! Поставмо рать на обводах! Побачать — закрутять сідницями, і найперше ромейські стратеги!
Келагаст не відпирався. В ньому заговорив дух мужа, що прагне звитяги, і він з усім і всіма погоджувався. Бачив-бо: се і є та нагода, коли зможе явити себе світові. Убоїться імператор і піде зі Склавинії по добрій волі — усі знатимуть: примусили піти анти; дійде між антами і ромеямв до січі — знов знатимуть: слов'яни взяли гору над ромеями тому, що там були анти, а вів антів князь Келагаст. І най посміє тоді попрікнути в чомусь Даная чи нагадати зайвий раз: ти — князь до пори до часу. Сильних не судять, а здатних узяти гору над таким супостатом, як ромеї, не зрікаються.