"Каган ласий на золото, — мислив собі Світозар. — Коли скажу, що я княжич із Тивері, вхопиться за се і пошле гінців своїх до брата. А поки той гінець їздитиме, ходитиму до кагана і таки ублагаю, аби дав полоненим крівлю, а з крівлею і можливість подолати моровицю. Ано, щораз шукатиму привід зустрітися і таки доможусь свого".
На тому став, того й тримався. Лишалося одне: вибрати слушну нагоду і того з обринів, котрий піде до кагана й скаже, чого хоче княжич із антів.
Такий обрип не забарився об'явитися — то був терхан однієї з турм, що прийшла в поміч сторожі.
— Ти справді ескулап є? — запитав Світозара, коли його привели й поставили перед доволі молодим, таки його літ терханом.
— А то.
— Серед полонених багато уражених язвою?
— Мало не кожен десятий. У мене е до тебе чолобитна.
— Потім...
— Вона стосується мене особисто, одначе й сих нещасних також. Я не тільки ескулап, що брав вищі науки в Константинополі. Я е княжич із Тивері, з Антської землі.
— Отак?
— Отак, достойний. Хотів би бачитися з каганом, тим паче, що ми бачилися вже з ним під Чурулом, й просити, аби послав гінців своїх та звідомив князя Тивері, що я тут. Матиме добрий викуп за мене.
— Все одно потім. А зараз одбери тих із полонених, що найбільше слабують, маю одвести їх у затишне місце а покоєм і крівлею. . Світозар примітне випрямився і прояснів видом.
— То правда є? Каган подбав уже про полонених?
— Так. І передусім про уражених язвою, їх набереться тисяча?
— Достойний привідцю. І дві набереться вже. — То одбери першу тисячу. За іншими прийдуть згодом.
Світозар метався в тім закуті, де лежали слабі, гейби на боролищі. Кидався до одного, облишав, завваживши, що він мертвий уже, й поспішав до другого, від другого — до третього, і всім казав: "Вставайте, братове! Вас, сла"бих, перших поведуть до халуп, у тепло та затишок. Ка^Хаи зглянувся на ваше безліття, дбає вже про вас". t Коли набрав тисячу та вивів із яру, завагався на мить І таки вдався до терхана:
— То, може, і я з ними?
— Да ні, — заперечив. — Тут лишається більшість, лишайся й ти.
Не став наполягати. Хоча з обрами пішли ті, що ледве Переставляли ноги та несли свое до краю виснажене тіло, та у таборі, лишалася значна і значна більшість. Та його не міг не брати на карб: тота більшість он як захвилювалася, почувши, що їх забирають із сеї ями під відіритим небом. Хто усмирить їх, коли дійде до одбору. Юртової тисячі і всім захочеться піти першими? Стратив обри тримають осібно, далебі, сподіваються на викуп, центуріони не вельми в пошані у легіонерів. Він, Свтозар, чи не єдиний, кому скоряються всі. Що буде, коли кине й піде? Чи не ліпше давати кожній новій тисячі, що йтиме з табору, центуріона, на весь час у путі та й там, куди прибудуть, а самому давати його тут?
Черга за наступною тисячею настала невдовзі, бо прийшли за нею не ті обри, що брали тільки-но, прийшли інші. І терхан був інший, ба й речі не ті. Не питали вже, в слабі чи немає, сказали виставити тисячу — та й повели. А по якімсь часі звідтам, куди вели, прискакав один, викинувши, певно, з сідла котрогось із необачних обринів (були то, як пригадує тепер, переважно отроки), прискакав і крикнув з крутопаді, що підносилась над яром:
— Не вірте аварам! Вони не до города Сінгидуна ведуть нас. Виводять у поле й витинають до ноги!
Виголосив одим духом і зник, певно, завважив: його помітила сторожа, поспішає, аби схопити чи й потяти. А всі, хто почув його, не знали, як їм бути. Вірити не хотілося, одначе й не вірити не могли. Не такий він перепуджений і стривожений був, той, що об'явився і крикнув: "Не вірте аварам!" Ано, не такий стривожений, щоб не вірити йому. Та й кому се треба було так підло жартувати і з ким?
— Содруги! Це схоже на правду! Не йдімо більше з яру, коли прийдуть і братимуть!
— Чи таке можливо? Чи вони, авари, не люди?
— Бо таки ні! Варвари є!
Велелюддя людське не просто гомоніло вже — вирувало. Спершу збиралися і радились невеликими купкамигромадами, певно, ті, що встигли заприятелювати за час походу чи полону, та, нічого не врадивши своїм осібним гуртом, кидалися до іншого, велелюднішого чи мудрішого.
— Не піддаваймось, коли прийдуть і братимуть! — кричали найголосніші. — Сидітимемо в таборі купно й триматимемося купи!
А що висидимо?
— Так, так, що висидимо? Та чи й дозволять сидіти? Приходитимуть і братимуть силою.
— Маємо послати своїх нарочитих до кагана. І то негайно! Ходімте до сторожі й скажемо: доки не повернуться наші нарочиті від кагана, нікуди не підемо!
— А коли не послухаються?
Це подав голос він, Світозар. Бо видів, певен був: і одні, і другі лише хапаються за рятівну мисль, радять не те, що порятує.
— Стихли на мить, одначе тільки на мить.
— А коли не послухаються, кинутись і розчавити!
— Оце вже діло. Я теж так думаю: коли авари справді намірились потяти нас, іншої ради немає й бути не може. Ми без броні, се правда. Та нас он яка сила. Коли візьмемо до рук киї та будемо мудріші за сторожу, здолаємо її, бігме. Ляже нас немало, то теж правда, проте по всі.
— Діло кажеш, ескулапе.
— Ано, ми теж пристаємо! Ходімо лавою на сторожу. Вона не така вже й чисельна. Хай ляже тисяча нас, зате всі інші розбіжаться по довкружних байраках, по дунайських зарослях — і хай шукають вітра в полі.
Згромаджене досі велелюддя завирувало, кинулося до наготовленого для вогнищ паліччя, кожен вибирав собі зручний коли не для нападу, то для оборони кий. Авари загледіли те і здогадалися, видно, до чого йдеться: спішно сіли на комоней, налаштували броню й стали лавою.
Іншого виходу з яру не було, лише через них. Та юрму полонених і та запруда не стримувала. Світозар ішов попереду, тож перший і спинився перед комонниками, що стали йому і його содругам на путі.
— Що трапилось, ескулапе? Куди правитесь?
— До тебе, привідцю.
— І всі?
— Ано. Воліємо знати, пощо тримаєте нас у цій ямі і доки триматимете? Каган велів вести в тепло та затишок, то беріть і ведіть.
— Прийде час, візьмуть.
— Чому ж не зараз?
— Про те знають інші, не ми.
— У полонених урвався терпець. Вони воліють, аби ви зараз уже брали їх усіх, скільки е тут, і вели до Сінгидуна.