— Вої мої! — почули нараз і стали ще німотніші, аніж досі. — Я посилав вас на велике, благословенне Небом діло — помститися склавинам за ту ганьбу, що вони дозволили собі, не скоряючись нам і тим порочачи ім'я наше, а разом з тим стати в поміч імператорові, котрий платить нам за неї солідами і платить ось уже стільки літ справно. Ви і ваші побратими чесно виконали свою повинність: у першій же січі завдали супостатові нашому відчутного удару й заволоділи полоном його, що став по праву набутком усіх аварів. Хвалю за те і воздаю вам даньї — Каган вклонився, а вже по тому сказав, зібравшись із мислями. — Однак не можу не висловити тут і осмути серця свого. Бо знайшлися серед вас і одступники, таті ненаситні, котрі забули про повинність, як і про покон: добуте всіма належить усім. Забули й посягнули на ваше, вої, і на ваше, — обернувся в бік натовпу, — людове. Хочете бачити їх? Глядіть! — показав нагаєм. — Хочете знати, якої ганьби доскочили і яким брудом обкаляли нас із вами? Аби знали і впевнилися, покажу.
Він обернувся до вірних, і вірні по одному позирку Ясноликого збагнули, що і як мають вчинити: вивели на видне місце — перед люд і перед турму — комоней, що належали донедавна підсудним, і показали, де ховали вони від своїх побратимів, від люду аварського добуті потугами всіх коштовності.
Турма дивилася на все те поганьблено-присоромленими позирками і мовчала, а люд аварський зродив спершу хвилю подиву, затим — і обурення.
— Яка кара має бути таким?
— Ганьба і смерть! Родам — ганьба, цим — смерть!
— Бути по-вашому! — махнув рукою каган, і того було доста, аби вірпі налетіли буряно й зашторгнули виї приречених арканами, з свистом і гиками потягли їх у поле.
Настала ніякова тиша. Навіть ті, що напирали щойно і вимагали смерті, вжахнулися того, що побачили, й заніміли, схоже, ніби не чекали такого від кагана.
Та Баяна не похитнула німота людська. Баян лишався сам собою.
— Що скаже нам привідця тих, що зганьбили себе? Я тебе питаю, Сумбате?
Терхан ступив крок уперед, одначе не посмів глянути каганові у вічі. Як стояв сумовито-похнюплений, так і лишився ним.
А Баян ждав.
— Путь була далека і стомлива, — озвався зрештою. — Я не міг угледіти за всіма і всім.
— Не міг чи не хотів?
— Не міг, достойний.
— А коли я доведу супротивне? Яку кару маю визначити тобі?
— Яку визначив усім.
— Так тому й бути. Підведіть його огира, — повелів тим, що покликані були виконувати волю кагана. — І обшукайте, як обшукували інших.
Вірні лишалися вірними: шукали старанно і довго, а проте змушені були доповісти Ясноликому: пошуки нічого не дали.
— Того не може бути, — пе повірив. — Шукайте ще. Знову шукали і знову доповіли те саме. Баяна розбирала лють.
— Носиш при собі? — не став обшукувати, всього лиш запитав Сумбата.
— Я витязь, — спохмурнів і гостро глянув на кагапа Сумбат, — і ходжу, між іншим, у найдовіреніших у хаканвега. Те каган мусив би знати і не ганьбити мого імені, тим паче перед людом!
Обурення було аж надто вже щирим і переконливим. Такого, здається, ніхто ще не дозволяв собі в розмові з каганом. А що вдіє, коли татьби за Сумбатом не встановлено.
— Якщо я справді зганьбив тебе безневинно, візьму ту ганьбу на себе. Тебе ж вознесу тоді перед усіма яко мужа чеснот. І все ж хай буде це потім, коли удостовірюсь до кінця. А зараз піди в намет і покажи вірним усе, що б на тобі і при тобі.
Його недовго тримали там. Коли ж вивели й показали черес, is тайників якого виймали та й виймали дорогоцінності, Бала цс промовив жодного слова. Добув меча і, рвійно занісши його над собою, відтяв терханові голову.
— Засоліть цю нерозумну башку, — повелів вірним, — й одішліть хакан-бегові. Хай бачить і відає, якими вірними є йому його найдовіреніші.
XXV
Відтоді, як сини подалися купно з старійшинами на всеантсько віче, князю Волоту не по собі стало в острозі. Тіснили мури, дратувало іржання комоней, надто тих, що на найближчих стайнях, навіть метушня челяді змушувала перевертатися в ложі й полишати його врешті-решт.
— Воеводу Стодорка до мене, — повелів, і коли Стодорко переступив невдовзі поріг, якось незвично хмуро запитав, що чути з обводів землі Тиверської.
— Анічого. — Стодорко не міг не примітити: князь вельми подався за останні дні, через те силився бути зовні спокійним і переконливим. — Наші не пориваються до кутригурів і кутригури поводять себе тихо.
— Ну, а з-за Карпат що чувати?
— Обри в гори не пішли. Вістуни доповіли: відходять нібито. Пограбували весі та гради склавинські, що між Дунаєм і горами, спалили все, що піддалось вогню, й вертають восвоясі.
— Не втямлю щось, — гнівався, — вертають лиш чи вернули вже, відійшли з землі склавинів чи лиш відходять?
— По правді кажучи, головні сили обринів відійшли, зачувши, що з ромеїв вертає рать скдавинська, розгулюють по Склавинії лиш ті із турм, що не вдовольнили себе грабунками.
— А рать склавинська таки вертає з ромеїв?
— Таки вертає.
— Обри своє зробили, виходить: примусили Ардагаста відмовитись від найважливішого в його поході на ромеїв — взяти багату й міцну, гейби горіх, Фессалоніку.
— Вона йому так потрібна була?
— Гадаю, що найпотрібніша. Стала б Фессалоніка склавинською — і всі лавини стали б твердою ногою у Фракії та Іллірику. То другий Константинополь біля Теплого моря. Ардагаст на неї передусім і цілився. А вертає, бач.
І все через обрів. Удар в спину завжди найболючіший. Я чо покликав тебе, — заговорив по роздумі. — Марудно мені щось у стольнім городі, иодамсн цими днями до Соколиної Вежі. Бери собі в поміч Добролика та й лишайся в Черні за мене. Ромеям, гадаю, не до нас нині, стеж за обрами.
— Слухаю, князю.
— Ще одне: будеш тут із синами — Доброликом чи Радимом, коли повернеться, навчай Їх ділу княжому. Я їду надовго, либонь, на все літо.
— Буде зроблено, достойний. Можеш не печалитися цим.
Коли обертався та виходив із терема, Волот не міг не завважити, як постарів за останні літа його воєвода.
"Тра б іншого вже шукати для Черна, — подумав. — Хтохто, а воєвода мав бути стооким і при повній силі. Та не випадає якось вести про се річ. Он скільки літ вірою і правдою служив мені Стодорко. Чи можу сказати такому: "Ти не потрібен більше"? Най буде, як є. Принаймні доки сам не попроситься".