— Ну, це не міняє справу,— пошкріб Маркіян лапою вухо.— Більше того, це її ускладнює... Повірте, шановний, я щиро вам співчуваю, але закон є закон.
Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову залилась слізьми:
— О любий, я цього не переживу!
І зомліла. Прийшовши, нарешті, до тями на березі струмка, вона твердо сказала:
— Коли я помру, осиротивши своїх малят, то не дозволю вам навіть прийти на мій похорон...
Лисичка зробила вигляд, що помирає. Мацько досить добре знав характер своєї сестриці й спокійно чекав, що буде далі. Але Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів, повзаючи перед дружиною:
— О прости мені, о прости!.. Я помру без тебе... не покидай мене...
Міцька розплющила очі:
— Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!
— О люба,— ридаючи, видушив з себе Маркіян,— ради тебе я зроблю все, що в моїх силах!
— Обіцяєш?
— Обіцяю! Клянусь! — закричав чоловік.
— Гаразд, любий! Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що, чого доброго, схоплю запалення легенів.
Отож слухайте, що було далі. На другий день Міцька знову прийшла, елегантна і самовпевнена.
— Як твоє здоров’ячко? — передусім запитала вона.
— Добре,— відповів пригнічений лис.
— А гарно я вчора провела цього телепня? — засміялась, показавши білі зубки, сестричка.— Він усе влаштував. Сорока померла від інфаркту. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцяти курей. Сам розумієш, це скорше не штраф, а подарунок. Вовк дуже невдоволений. Сорока завжди була в курсі справ...
Лис мовчав.
— Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з власною шкурою? Зрозуміла річ, ти поступово сплачуватимеш штраф: у Вовка немає холодильника... Запам’ятай,— лукаво пригрозила вона,— ти й переді мною у боргу!
— Добре,— неохоче сказав лис.— Мені все одно. Якщо хочеш, я намалюю твій портрет.
— Дякую, ти мені зробиш більшу приємність, коли взагалі не візьмешся до малювання! Досить уже ризикувати нашим добрим ім’ям. Коли б ти мав талант, то зміг би прославити родину. До речі, я уже замовила свій портрет Альцесту. У сірих тонах. Це наймодніший зараз колір. Такий благородний. І до того так нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом! Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри.
— Я їх загубив,— сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.
— Ах, який жаль! — зітхнула Міцька.— Ну, гаразд, я побігла додому! Коли будеш здоровий, берись за роботу. Будь розумний!
Лис, звичайно, не загубив своїх окулярів. Вони десь валялись поміж курячого пір’я. Після того всього, що з цим трапилось, Мацько не мав ніякого бажання в них дивитись, а тим більше комусь показувати.
Охлялий після хвороби лис вирішив піти прогулятись. Голова йому ще трохи паморочилась від слабкості. Сумний і пригнічений йшов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на вітання Білочки, що співчутливо дивилась на нього з сосни.
Вряди-годи він сідав відпочивати і без цікавості дивився, як по траві снують проворні мурашки. Отак він дібрався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але під час дощу вода вихлюпувалась з берегів, погрожуючи затопити ліс.
Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута. Час від часу він витягав сріблясту тремтливу рибку і кидав її у відерце з водою.
Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілось їсти! Аж слинка текла. Дід витягнув ще одну рибку. Вона так спокусливо звивалась, що лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся і засміявся:
— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?
Лис хотів втекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.
— Ну й ну!..— здивувався дід.— Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб старий лис хвостом молотив!
На підтвердження Мацько ще пометляв хвостом.
— На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку, і той блискавично ковтнув її. Так само з’їв другу й третю.
— Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшнувато стало.
— Тьху, маро! — Дід перехрестився, але лис не зник.— На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Ще заговориш по-людськи... Тьху-тьху!
Дід хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
РОЗДІЛ VIII,
в якому Лялечці слід було промовчати, але якщо це йому не вдалося, то хай уже лис вибачить
— Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледве не впав, перечепившись об поріг.— Бабо, лис побіг, я бачив!
Бабця якраз чистила картоплю, від несподіванки впустила ножа:
— Який лис?
— Дуже гарний! Такий гарний, такий!..— Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо, може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
— Де ж твій лис?
— Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
— Що за лис!
— Діду! — залебедів Лялечка.— Злови мені того лиса! Діду!
— А, то той лис, що курей краде! — здогадався дід.
— Ой-ой!..— зойкнула бабця і побігла до стайні.
— Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка.— Я сам бачив, він фарбу вкрав!
— Що ти мелеш? Яку фарбу?
— Взяв у зуби відро і поніс. Він, певно, хотів перемалюватись. Ой діду!
Дід спересердя сплюнув.
— Вигадуєш, сам не знаєш що!
Тут надійшла бабця:
— Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала пса завести! Він ще сюди прийде...
— Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
— Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола Лялечки.— Та в тебе температура!
Лялечка вирвався:
— Бабо, він вкрав фарбу, аби перемалюватись!
Дід пробурчав:
— Признайся, що то ти її розлив і сховав, щоб дід не бачив?
— Неправда! —ледь не розплакався Лялечка.— То лис!
— Не муч дитину! Бачиш, у нього температура! — розгнівалась бабця.— Ходи, Олежку, до хати! Він більше не прийде. Хай спробує прийти! Дідо купить рушницю і його вб’є.
— Ой бабо, не треба! Хай приходить! Я його в клітку посаджу і заберу додому, як мама приїде. Бабо, скажи, щоб дідо не вбивав лиса.