— До дошки піде...— Тихін Іванович обводить поглядом клас, який у цю хвилю завмирає, і свій вибір зупиняє на тому, кого, на загальну думку, й викликати не слід, бо все й так зрозуміло.— До дошки піде Карамаш Левко.
У нашому класі він переросток. Дебелий, з клешнюватими кулаками, які, лежачи на зошиті, закривають по півсторінки, і з великими вухами, якими він уміє ворушити, а тому смішить нас завжди тоді, коли вчителі вимагають уваги, сумління й серйозності. Дужчого від Карамаша немає навіть у старших класах, і ми цим пишаємось. Якщо доводиться на перерві з кимось воювати — перевага майже завжди схиляється на наш бік. Майже завжди, та не завжди, бо в Карамаша дивна вдача: до нього щохвилини можуть прибігати посланці, казати, що наших б'ють, а Карамаш і не ворухнеться — сидить сидьма, про щось думає; і на виду блукає такий відсутній, такий далекий вираз, що не добудишся і не докличешся.
Карамаш виходить до дошки повільно. Його ноги самі чіпляються за столи й лави, які правлять нам за парти.
— Запиши приклад,— каже Тихін Іванович і починає диктувати.
— А дошку хто витре? — запитує Карамаш і показує очима на крейдяні патьоки, недогризки слів і цифр.
Спочатку він іде полоскати ганчірку, а вже потім неквапно витирає дошку. Вимивши її до блиску, пробує писати, але крейда ковзає, не лишаючи на мокрому слідів. Карамаш досуха викручує ганчірку і ще раз витирає. Тепер уже крейда пише грубими, напрочуд білими лініями, тільки Карамаш не вміє правильно записати приклад. На допомогу йому вчитель викликає котрогось із відмінників. Левко похнюплено стежить, як товариш записує, як розв'язує — і, з усього видно, йому також кортить все те знати й розуміти, бо його напружене чоло й пильно звужені очі виказують роботу думки. В таку мить він переживає тільки за одне — Щоб його товариш не помилився, щоб він успішно розв'язав приклад. І коли той, нарешті, закінчує, то Карамаш полегшено зітхає, нібито щойно сам справився із завданням.
— Знову ти, Карамаш, не підготувався до уроку? — запитує вчитель, і в голосі його — і докір, і співчуття.
— Та я готувався... З хлопцями,— бубонить Левко, весь знічуючись, вужчаючи в плечах і меншаючи ростом.
З класу кричать, що він таки й справді готувався.
— Мабуть, мало,— каже Тихін Іванович. Він з якимось приязним смутком дивиться на свого учня і, не сказавши більше й слова, садовить його на місце.
Карамаш, усміхаючись винувато,— проте не настільки, щоб показати себе у всьому переможеним,— сідає на місце. Мабуть, йому таки болісно й гірко, що малеча все тямить, все знає, а він і не тямить і не знає, бо не мав часу вивчити. До кінця уроку зосереджується в собі, ні на кого не дивиться, нікому не відповідає. Видає дуже дорослим — і в такі хвилини не знаєш, як до нього й звертатись.
Левко не від того, щоб і погратися з меншими. Коли на вигоні ватага ділиться на два крила, готуючись до гри в "розбитого царя", то його тягнуть до себе і ті, і ті, бо тим, чий бік він прийме, в перемозі сумніватись не треба. А коли Левко, важко тупочучи черевиками, розганяється, щоб перервати лінію ворожого війська, то в самого царя-супротивника тремтять жижки з переляку, не тільки в його підлеглих.
Школу він відвідує з пропусками та й грається з своїми однокласниками не часто. Бо доводиться то в колгосп на роботу ходити, то дома поратись: у Карамаша, крім матері, нікого нема, і мати його хворіє, працювати нездужає. Навесні, коли треба копати городи, і дехто навіть при місяці копає, то за Левка цієї роботи ніхто не зробить. З матері помочі ніякої — вона якби в печі випалила та обід зготувала. Він навіть плиту сам виклав, не кажучи про те, що й погреба сам спорудив такого, як дзот. Хотів і криницю зразу ж копати, щоб до сусідів по воду не ходити, бо мати не завжди й з печі може злізти, але ніяк за тумби не міг ні з ким договоритись, щоб помогли вилляти, чи напитати десь.
Влітку для багатьох починаються канікули — той у місто до родичів їде, той із чужих садків не вилазить, той на річці пропадає. А Левко на жнивах. Скажуть йому до молотарки — йде до молотарки, не відмовляється. Скажуть йому до волів, щоб зерно безтарною возити,— йде до волів. Треба воду в бочці доставляти жниварям — він і тут вдатний. Протягом літа чорніє, бучавіє якоюсь лагідною, доброю силою, наливається поважністю, палить цигарки. Коли зустрічається з кимось із своїх однокласників, то трохи ніяковіє, намагається вдати із себе майже їхнього однолітка, але йому те не щастить, а тому пригнічує.
Матір свою любить. Все зароблене на трудодні привозить додому: і хліб, і гроші. Не раз заскакував у колгоспний став, щоб наловити для неї карасів та линів — од цієї їжі нібито легшало їй у грудях і на душі. А то ходив у ліс — не тільки в гурті, але й сам,— щоб нарвати для неї черешень, чи назбирати грибів. Дуже довго складав копійку до копійки, находив продати то полуниць, то якийсь десяток яєць — і, нарешті, купив їй хустину, з китицями, з квітками на одному березі. Про той гостинець мати розповідала всім — і наче аж подужчала.
— Ти моя запомога, моє здоров'я,— казала йому.
— Аби ви оклигали, все матимем,— говорив він поважно, сповнюючись впевненістю та усвідомлюючи свою вагу.
Одного разу ми найшли гранату. Зібралися біля млина, почали заглядати в неї, розмірковуючи, як би цією гранатою наглушити риби. Вирішили, що наловити можна й вудкою, й руками, а краще було б розібрати й глянути, що там усередині. В останню мить навинувся до гурту Левко, вихопив гранату й кинув у воду. Вона таки вибухнула, піднявши над поверхнею білий кущ води, і наглушила риби. На хвильках плавали голічерева окунці й пліточки, навіть чималий коропчак.
У Левка тоді тремтіли руки, а нам хоч би що.
Літо ще не погасло, коли знову всі зібралися до школи. В деяких класах замість "козлів" стояли вже новенькі парти, і школярі, яким випадало все ще сидіти за розкарякуватими столами на лавах, збігалися з усюди, щоб посидіти за справжньою партою. П'ятий клас не долічився двох учнів — розказували, що вони ходили в кар'єр збирати патрони й підірвалися на міні. Це були хлопці з Писарівки, сусіднього села, проте всі дуже шкодували, аж говорити поміж собою не могли.