їому автор, не пошкодувавши своїх високоцінних зусиль, розшукав згодом Варфоломія Кнурця і навіть заприятелював з пим, щоб вивчити його діяльність. Ллє, відчуваючи все ж деяку нереальність і, сказати б, навіть містичність доктора ерудичних наук, він не наважився відводити йому в цін розповіді занадто багато місця, а обмежився поодинокими згадуваннями, та й то переважно в дужках, як і весь цей розділ.
Варфоломій Кнурець народився пе знати коли, він позбавлений віку, бо хіба можуть мати вік знання? їх по підточує навіть безжальний час, цей "кріт історії", як називав його Маркс, отож чоловік, який став мовби символом знання, стає над часом, а вже над простором ставлять його самі люди, внаслідок чого виникає вже й зовсім неймовірно твердження: Варфоломій Кнурець паро-дився в різних областях нашої республіки. Як цо могло статися? Дуже просто. Такого унікального чоловіка по можна віддавати якомусь одному місцю, він, бсзлсрсчш), повинен належати одразу всім!
І він належав, і не тількп місцевостям, але й людям, всім приходив па поміч, радо слугував своїми унікальними, невичерпними знаннями.
Справедливість вимагає сказати, що й розповідь ця не тільки прокоментована, а й інспірована Варфоломієм Кнурцсм, бо саме він по-дружньому порадив авторові поїхати слідом за молодим архітектором до Карпового Яру (про це автор уже казав, але якось пе-сміливо).
{ — А чого я там но бачив? — не дуже тактовно поцікавився автор, згадавши, скількох архітекторів, художників, скульпторів уже і посилали в своїх творах на село письменники, щоб ті понюхали Ідух пшеничної соломи, і що з того вийшло.
— Ти заклик про вивчення життя знаєш? — спитав Кнурець ,(він з автором був уже на "ти").
— Припустимо.
— Треба вміти читати заклики. Наш відомий заклик про вивчений життя МИТЦЯМИ означає: дурнем не можна бути нікому, письменникові й поготів.
— То я, по-твоєму, дурень? — скипів автор.
— Відкладемо вияспепня цієї проблеми,— добродушно поляпав" його по плечу доктор ерудпчних наук.— Часи змінюються, а з ними змінюємося й ми самі. (Чи ж навіки муруємо ми оселі? Чи навіки ставимо ми печаті?)
35
Той, хто слідом за Декартом схильний ділити ціле на частини, неминуче губить зрештою з-перед очей оте ціле, і йому вже незмога поєднати роз'єднане, зібрати докупи розокремлепе. Захопившись частковостями, автор зовсім забув про Грпшу Левенця, а тим часом молодші комбайнер, утверджуючись у своєму званні і в людській високій гідності, працював запекло, засліплено, несамовито, весь у поросі, в поті, в гарячому дусі машин, майже безвладно добирався до постелі в польовому вагончику, надав у неї напівмертвий, вдосвіта, разом з народженням нового дня, ожпвав знову і кидався на роботу ще з більшим осатанішіям, так нібп хотів скосити весь хліб за один день. І все не простоїв було більше, ніж роботи, старенький комбайн і власна недосвідченість виявлялися дужчими за бажання одразу досягти всього, всіх наздогнати і ие-роворшпти.
Восени Гриша пересів на трактор ДТ і па оранці трохи реабілітувався. Зиму з'їли ремонти, а весна як підхопила на сівбу і догляд за посівами, то схаменувся лише на косовиці гороху, знов тим самим комбайном, знов з Неданом, знов у безконечних ремонтах, простоях, прокльонах, збитих до крові руках і в невтоленій жадобі тих великих трудових успіхів, про які мріялося стільки років, про які писали газети, гриміло радіо, дзвенів, здавалося, весь простір. Але то про інших та про інших, та про Самуся й про Самуся, але не про тебе, хоч і повинен би мати левине серце.
Та однаково Гриша перейшов у нову якість, він почав самостійно заробляти на жпття і незабаром шіквив, що заробляє хоч і не дуже багато, але, як на їхні скромні потреби з мамою Сашкою, таїш багато, і тоді знову зродилося в ньому давнє зле бажання повернути втеклому землемірові всі його "витрати" на виховання сина, всі оті троячки й п'ятірки, що він їх, мов па глум, пересилав мамі Сашці за рішенням суду. На щастя, Гриша не був знайомий з Варфоломієм Кнурцем, інакше доктор ерудпчних наук одразу пояснив би хлопцеві, що слово "аліменти" латинське і означає "харчі", тобто гроші на прохарчування. Таке пояснення могло б призвести до зовсім непередбачених дій, бо тоді б у Гриші пробудилася пе просто відраза до землеміра, а справжня лють, і ще й не знати, у що б вона вилилася.
Ллє Гриша був настроєний спокійно, досить мирно, хоч і в достатній мірі рішуче. Йшлося вже й не про зрадливого землеміра, а про саме прізвище Левепців. Прізвище дається тобі так само, як і обличчя,— подобається чи ні, а маєш поспти його все життя. Гришине прізвище зганьблене було батьком-землеміром, а тут ще надокучав дід Левенець із своїм нібито походженням: "Куди твоє діло! Ми, Левенці, від славетного полтавського полковника Прокопа Ловснця!" Власне, в походженні від полковника чи там від сотника великого гріха немає, але Гришу вражала неправда і дурна пихатість дідова. Дід Левенець, слушно розміркувавши, що згадки про алмаз тепер уже не додадуть йому ні слави, ні значливості, а також зважаючи па зацікавленість радянських громадян історичним минулим, невтомно нагадував про своє походження, посилаючись па те, що має відповідний "документ". Але баба Явдо-ха викрила діда, показавши Гриші топ "документ" і відповідно його прокоментувавши:
— Хоч би ж справді від того Прокопа йшли Левенці, а то від якогось Василя, викажчика полтавського, била б його лиха година! Ти вже великий, Грпіно, то прочитай.
"Документ" писаний був дивними гостряками, поруділим чорнилом на жовтуватому вощеному папері в червону смужечку. Хоч сам давній, переписаний був що з давнішого, бо йшлося про події трьохсотлітньої давнини:
"Року божія 1671, місяця іюля 26 дня.
Пред нас Федора Жучснка, полковника войска єго царского пресвітлого величества Запорожского Пултавскпм, і при битності Олешка Кованіш, атамана городового, Дем'яна Суджола, Семена Яременка, войта, Левка, бурмистра, і при многих общих особах.
Озпайомпл Васил Лсвенцев: панове, нех бп ся тая содомія пе множила в городі, кгдп кажете серед дня Бутка Хвеска з Пічко-вою Оришкою поймаєте.
Що-смо позволивши і придавши асавулцов, казали того Хвсдо-ра поймати, що Васил, НІ уткою зайшовши, будто /копи питал, вночі, засвітивши свічку, застали Хвеска з Пічковною, а челядника єго в том же дому з Поремапчихою. Впдячи Хвеско, же челядпик, тинину виломивши, втек, а Переманчиха окном втекла, а Хвеска з Пічковпою зостали в дому. Теди еще пе повстягаючися злого учинку, взявши за руку, попровадил за піч, юж однаково отбувати, і там вшетеченство пополнил.