І їх справді поставили стерегти греблю й тої останньої для Карпового Яру весни, і діди спділи в Утюжковій хаті край дорога, але дивилися пе на дорогу, по якій саме їхав автор, а на Утюжкового нравпука Павутю, який того ранку вперше став перевертатися на животик. Ось чудо з чудес! Лежало собі малесеньке хлоп'ятко чотири місяці й вісім дпів після народжсппя на спинці, а тут підібгало під себе одпу ніжку, а другою зробило мель-мель, ручки перед грудьми з'єднало бубличком і так на тому бубличку кіть-кіть— та іі перекотилося па животик і страшенно зраділо і засміялося до дідів беззубими, які в них, але рожевими й молодими яснами, і діди (власне, прадіди для маленького Павуті) теж зраділи, надто ж Утюжок, який мав змогу поділитися своею радістю з таким авторитетним свідком, як дід Левенець. Отак вони сиділи, дивилися, як перевертається на широкому дерев'яному ліжку малий Павутя, і думали про вічне й велике, геть випустивши з виду всіляку тимчасовість і весь дріб'язок.
Щоправда, дід Левенець таки запримітив, що повз вікпа ніби промайнуло щось біле-біле, і звернув увагу діда Утюжка.
— Що б то воно могло бути?
— А хто ж його зна.
— Мо', машина?
— Та дуже вже ловке.
— Ото її я думаю: хіба машина така ловка буває?..
Так погомонівши, діди все ж для певності вигулькнули з хати і тоді побачили авторову "Победу", яка висіла на греблі, наполо-вппу занурившись у глибоку воду. Навіть у багатому всілякими випадковостями жптті обох дідів таке траплялося вперше. Вони побігли вппз до греблі, налякано махаючи руками, так ніби могли тим махашіям зарадити чпмось авторові. Та коли добігли і побачили, що машииа досить міцно зачепилася заднім мостом за пакіл, то дружно й весело застукотіли в праве скло і стали показувати авторові, щоб він не мокнув більше у воді, а мерщій вилазив на цей бік. Автор ноказав, що він боїться зворухнути машину.
— Та не бійтеся, чоловіче!
— Зачепилося так, що й пе одчепити!
І тоді автор послухався досвідченої мудрості і поволеньки видобувся зі своєї мокрої домовини.
— Тепер аби дати зиати наїпим механізаторам,— сказав дід Ле-венсць,— то вопи вас вмент би впхватили з цісї мокречі!
— Дати,— думаючи про Павутю, якого він лишив без догляду, пробурмотів Утюжок.— А як ти даси? Далеко ж!
— Ви тільки скажіть, куди бігти, я залюбки,— вицокуючи зубами, сказав автор,— хоч трохи зігріюся...
Діди були добрі и показали, куди бігти, автор побіг, знайшов спершу обліковця тракторної бригади Івана Івановича, топ якось упіймав свого сипа Рекордиста з мотоциклом, спільними силами добулися до Самуся, з яким автор уперше й познайомився, і Самусь задля столичного гостя зробив виняток, перервав трудову діяльність і своїм трактором витягнув машину.
11
Грнша Ловеиець у всіх цих подіях ще пе брав активної участі. Взагалі можна б сказати: ніякої участі пе брав. По історії якраз тоді дійшли до хрестових походів і його нродражнили Річард Левине Серце, хлопець тяжко переживав своє прізвисько і, мабуть, зозла вигадав для Щусів після історії з бутлем настойки подорожника прізвисько Плантагепетів, а може, це пояснювалося ще тим, що з пим разом (па два класи молодша) вчилася донька Щуся-ліспнка Коти (ім'я, вочевидь, походить від Катерини, але точно стверджувати цього автор не може, зважаючи на досить вільне поводження світлоярівців з іменами, внаслідок чого, скажімо, звичайна собі Оксана могла зватися тут Санькою, Шуркою, Сашуиькою і навіть Сашкою).
Читачі цілком справедливо можуть кинути авторові докір за тс, що він забув про свого головного героя і вдався до несуттєвих балачок, на що автор міг бп відповісти, що йому відомі факти, коли в книжках не просто гублять головних героїв сторінок на двісті-триста, а й зовсім забувають ввести їх у розповідь і крутяться довкола другорядних дійових осіб, як чорт коло сухої груші. Читай і смійся.
Але про літературу говорити зайве: вона є або її нема. Скільки автор пам'ятав, завжди за машинами (та п за возами навіть) ганялася в степах пилюка. Тільки зупинишся, впаде на тебе стіною. Отак і література: зупинись, перестань писати і візьмися за балачки, якою повинна бути література, так ті балачки і накриють тебе, і чи й виберешся з-під їхнього запинала.
Щоб стрибнути вперед, треба розігнатися, відійшовши пазад. Процедура затяжна та обтяжлива, але неминуча. Так і в цій розповіді, хоч як це прикро, доводиться задкувати або, як кажуть мудрі люди, вдаватися до ретроспекції!. (Доктор ерудпчнпх наук заспокоїв автора, повідомивши йому, що ретардуючий момент, себто "підбігання" назад і "забігання" в різні боки, характерний уже для поем 1'омера, що досить детально обговорювалося в листах між Шіллером і Гете в квітні 1797 року).
З погляду ретроспекції найважливіші два моменти. Перший: стерпя. Другий: морозиво. Стерня нам видається пабагато важливішою, бо з неї якраз і зродиться головний конфлікт, який рухатиме нашу розповідь, не дозволяючи, їй зупинитися. Що ж до морозива, то це тільки епізод.
Отож, коли справа з переселенням у плані тсорстично-демокра-тичнім була вирішена, до Карпового Яру прибув державний землевпорядник, яким ВИЯВИВСЯ пе хто ІНШИЙ, як Гришин батько землемір Лсвенець. Гришина мама Сашка й слухати не хотіла про свого втеклого чоловіка, тому носелився він у діда Левенця і покликав до себе свого сина.
— Хочеш, то йди,— сказала мати, і Гриша пішов по так з ду-шевпої потреби, як з цікавості: що ж воно в нього за батько такий бігучий та непосидючий?
Землемір сидів у трофейному френчі, босий, ворушив пальцями ніг і лякав дядьків, яких набилося до діда Левепця повен двір у надії на випивку, химерними словами про далекоземелля, черезсмужність, вузькосмужність, правочші, вклинювання, нуль лімба, нуль алідади, кавальєр, пікетаж.
Дід Лсвепець страшеппо пишався тим, що його сип "геометр" і що такий мудрий, йому досі стриміло в пам'яті, як він колись був едппим "інтелігентом" на весь Карнів Яр, бо приніс з першої світової війпи алмаз для різання скла, а відомо ж, що володіти таким топким інструментом не міг будь-хто. Монополія діда Левенця тривала багато років, без нього пе могли вставити жодної шибки в Кар-новім Яру ні до війпи, пі після пеї, аік ось якісь непосидючі геологи відкрили якутські алмази, промисловість умить взялася до роботи, і склорізи з'явилися навіть у сільській крамниці. "І хто їх просив одкривати ті алмази!" — бідкався дід Левеиець. Отож тепер він втратив своє значення, але міг надбати його завдяки сипові, який прибув відводити землю під нове село, сказано ж бо: без Ле-венців у цих краях ніколи нічого не діялося й не вдіється!