— Гей ти, перестань, а то зовсім розвалиш нашу огорожу! Я пустила браму, впала, і вона вдарила мене в голову.
В очах у хлопця засвітилася цікавість.
— Дуже забилася? — спитав він.
Я мовчки підвелася і обтерла з колін бруд.
З авта висіла жінка. Вона була гарна і гарно вбрана. Потім з авта висів чоловік. Він підійшов до багажника, витяг із нього дві валізи й кілька коробок, поставив їх на хідник, сказав "хай живе Гітлер", сів у авто й поїхав.
Жінка взяла в руки по валізі й рушила стежкою до будинку. Дівчина взяла дві коробки, одну хлопець, і обоє подалися за жінкою. На хіднику лишилася ще одна коробка. Я взяла її і пішла за прибульцями.
Хлопець обернувся і спитав мене:
— Слухай, ти, де наші гноми? Я не відповіла йому. Хлопець крикнув:
— Мамо, наші гноми пропали, геть усі!
— Не журися, Ґеральде, пропало всього куди більше, ніж якихось там кілька садових гномів! — мовила жінка і всміхнулася до мене. В неї було веселе обличчя.
— Із тими гномами нічого не сталося,— сказала я.— Вони всі стоять на луці за будинком!
Жінка була невісткою пані фон Браун. А діти — онуками пані фон Браун. Звалися вони Гільдеґард і Ґеральд. Власне, вони мали їхати в Тироль, до своєї бабусі, старої пані фон Браун. Але потяги вже не їздили. І авта, що мало їх відвезти туди, теж уже не було. І молода пані фон Браун не мала ніякого бажання їхати до своєї свекрухи. її чоловік, син старої пані фон Браун, загинув. Молода пані фон Браун мала помешкання в місті. Але в сусідній будинок влучила бомба. В помешканні не лишилося жодної цілої шибки й жодної лампи, а всі меблі були поцюкані скалками бомб.
Тому молода пані фон Браун надумала перебратися до свекрушиної вілли.
Молода пані фон Браун була нормальна жінка. Розуміла вона й становище мого батька. Казала, що й сама радо була б сховала свого чоловіка. Але він не хотів. Вважав, що не було нічого кращого й розумнішого, як одягти гітлерівську уніформу, сісти в літак і обстрілювати англійські літаки. І ось його вже немає. А винна в цьому, вважала пані фон Браун, та стара відьма. Це вона не навчила сина чогось мудрішого.
Отже, молода пані фон Браун була нормальна жінка. Діти мені менше подобалися. Вони вічно торочили: "наш садок", "наш будинок", "наші дерева". І про дядьків у кімнаті з портретами казали: "наш дідусь", "наш дядько Фрідріх". їм також дозволено було зняти полотняні покрівці з крісел і розгорнути килими. І вони мали ключі від альтанок у садку.
Другого ранку я вирушила у свій обхід уздовж огорожі. Там, де починалася дротяна сітка, на мене знов чекав Ангел з іграшковим візком. Сьогодні він був у ще кращій, як завше, оксамитовій сукні, зі стрічкою бузкового кольору на голові, його їжакуваті коси були щойно вимиті, аж блискучі. У мене коси були вже віддавна не миті, бо ми не мали мила.
Я сказала:
-Фе!
Раптом біля мене з'явився Ґеральд і також сказав Ангелові: —Фе!
Ангел, перебираючи пальцями пасма цупкого волосся, усміхнувся і пролебедів:
— Вітаю тебе, Ґеральде! Де ти був так довго? Тепер ти живеш тут? Тепер тобі доводиться жити з цією ось?— Ангел показав на мене пальцем.
Ґеральд знову сказав: —Фе!
Ангел мовив, і далі показуючи на мене пальцем:
— Вона весь час каже, що в неї є іграшковий візок, а в неї ніякого візка немає!
— Певне, що є! — вигукнув Ґеральд — Я сам бачив його! Стоїть у салоні, але він такий коштовний, що ми не можемо вивезти його в садок. Бо він з усіх боків оздоблений діамантами й перлинами!
Ангел втупив у нас очі, водночас знов запихаючи кота до візочка.
— Пусти кота! — сказав Ґеральд.
— Пусти кота! — крикнула я.
— Це мій кіт, — сказав Ангел.
Тієї миті біля мене з'явилася Гільдеґард, і моя сестра також, і раптом ми всі перелізли через огорожу. Ми перекинули візка й вивільнили кота з лялькового вбрання. Кіт подряпав нас. Мабуть, йому боліло, але нам було важко витягти його з дуже тісного лялькового вбрання. Нарешті кіт звільнився від нього і чкурнув геть. Він кульгав на одну лапу.
Ангел ревів біля нас і крізь хлипання казав:
— Фе, фе, які ви погані, які погані, це ж мій кіт, мій, це ж мій візочок! Мій візочок!
Ґеральд підняв угору візочок і щосили шпурнув його в кущі порічок під огорожею. Рожева ковдрочка та рожева мереживна подушечка випали з візочка. Ґеральд скочив на рожеву ковдрочку й почав топтати її, вигукуючи:
— Це ж твій кіт! Це ж твій візочок! Це ж твоя ковдрочка! Ангел побіг додому.
Ми кидали навздогінці йому ялинові шишки та камінці і кричали:
— Дурепо! Нетямо безверха! Прилизана мавпо! Біжи, біжи! Розкажи про все матері!
Потім ми перелізли назад через огорожу й також побігли додому. Ми боялися Ангелової матері, Архангела. Вдома ми принишкли в кімнаті з дядьками. Сестра навчила дітей фон Браунів гратися в дядьків.
Онуки пані фон Браун також були нормальні.
ПАН РАДНИК БОЇТЬСЯ. ВИБИТА ШИБКА. ОЛЕНЯЧА ПЕЧЕНЯ І ГУЛЯШ ІЗ САРНИ
Після обіду пан радник із дружиною залишили свою віллу. Але не тільки задля прогулянки. Приїхало авто, і вони повантажили в нього валізи та ящики. Тоді висадили кілька валіз на багажник зверху й міцно поприв'язували їх. Пані радничка тримала хусточку біля носа. Ми стояли біля брами й зацікавлено спостерігали за ними. Коли радник повантажив усі валізи, ящики та коробки, він підійшов до нас і сказав Ґеральдові:
— Поклич, будь ласка, маму! Геральд гукнув у садок:
— Мамо, мамо, радник щось хоче!
Пані фон Браун підійшла до брами. Радник уклонився і сказав:
— Пані фон Браун, я прийшов попрощатися! — Він схлипнув.-Я застрілив обох своїх вірних друзів, собак, застрілив із жалю до них, щоб оберегти їх від ще гіршого! — Він показав на авто: — Наші речі спаковані! Те, що необхідне для подальшого життя! — Він перейшов на шепіт.— Бо все валиться! Геть усе! Ніхто більше не здатен цього витримати! — Він іще дужче стишив голос: — Я маю певні відомості, що росіяни вже в Пуркерсдорфі! — Він подав руку пані фон Браун і вже голосно сказав: — Ласкава пані, тікайте з дітьми. Росіяни жахливі!
— Усе жахливе, дорогий пане раднику,— відповіла пані фон Браун. Радник похитав головою і повернувся до авта. Авто рушило з
місця. Радничка, хлипаючи, помахала рукою.