Іван обережно перебрів масну, блискучу калюжу супу, нахилився, виловив із калюжі пістолета старшини, обтрусив із нього локшину та квасолю й засунув його до кишені. Тоді підняв ногу, розмахнувся, добре розмахнувся і дав старшині штурхана. Іванів чобіт улучив йому в ребра. Старшина застогнав, розплющив очі, глянув, проте нічого не побачив і нічого не зрозумів, стер рукою суп та квасолю з очей і щік, але й тепер нічого не зрозумів, вилаявся, встав, посковзнувся, впав і спробував знов заснути.
Тієї миті до кухні зайшов чистильник уніформи. Він ухопив старшину за руку, Іван за ногу, і вони вдвох потягли його надвір. Я бачила, як голова старшини ковзнула по підлозі, як він проорав носом густий суп, стукнувся лобом об поріг.
Іван засміявся. Чистильник уніформи також. Вони потягли старшину далі стежкою. Голова його звисала донизу в жорству. До масного, мокрого обличчя налипали пісок, порох і дрібні камінчики. Між ними проступала кров. Вони потягли старшину до комендатури під арешт.
— Шкода, що ви не бачили того,— сказала я потім Конові.
— Не шкода, що я не бачив! — відповів Кон.
Я спробувала змалювати Конові, який вигляд мав старшина, вимащений супом.
Кон похитав головою.
— У супі не було стільки городини, як, ти кажеш, було на Сергієві. Сергієм звали старшину.
— Вам, може, ще й шкода його? — спитала я.
Кон не знав, чи йому шкода старшини. Він попросив мене принести йому окуляри.
Я пішла по окуляри. На ліжку їх не було. Вони лежали під столом. Оправа була погнута, одне скельце луснуло, по ньому пішли три тоненькі тріщини, і там, де вони сходились докупи, у скельці утворилася дірочка. Мабуть, старшина або Іван наступили на окуляри.
Цього разу Кон не сказав "Нічого, нічого, пані". Він спробував розігнути оправу, і вона розламалася посередині. Жалібно, майже плачучи, Кон показав мені окуляри.
— Нічого, нічого,— мовила я.
— Не нічого, а погано, дуже погано! — схвильовано сказав Кон.-Скельце пропало, обідці пропали, нема чим дивитися!
Та все-таки дивитися було чим. Кон приліпив шматком лейко-пластиру зламану оправу до щоки. Так вона трималася. До обіду Кон нарікав, лаявся і затуляв розбите скельце рукою.
— Прийміть руку,— мовила я,— у вас же око не болить!
— Що казати, не болить! Певне, що не болить! Але з незатуленим оком я не бачу! Не бачу й другим оком!
Чистильник уніформи хотів навчити Кона тримати одне око розплющеним, а друге заплющеним. Кон півгодини вчився, але так і не навчився. Тоді вирішив, що це дурне діло.
Він випросив іще трохи лейкопластиру в Людмили й заліпив собі ним око за розбитим скельцем. Я вважала, що так він став гарний, як ніколи. Правда, Ангел заверещав, як навіжений, коли заліплений Кон раптом виринув із-за кущів порічок.
Після обіду я надумала поговорити з Коном. Проте не змогла. Кон уникав мене. Я щонайменше десять разів питала його:
— Коне, вам же тепер потрібні нові окуляри, хіба ні?
Та Кон тільки щось бубонів собі під ніс і не відповідав мені. Після обіду Кон виправ свої шкарпетки і сорочку. Я була спантеличена. Шкарпетки й сорочку Кон іще ніколи не прав. Я всім показувала на ті випрані речі, розвішані на мотузці у вікні альтанки, але вони нікого не цікавили. Ніхто з наших не розумів, що Кон, мабуть, задумав щось особливе, коли виправ шкарпетки. А якби вони й розуміли, то їм було б байдуже до того.
Увечері я виявила, що Кон сидить в альтанці і смердючим нашатирним спиртом та щіткою чистить свою гімнастерку.
Я сіла біля нього.
— Як тобі ведеться, пані, добре? — спитав він. Та чому він виправ шкарпетки і тепер чистить гімнастерку, не сказав.
Я розсердилася на нього й пішла спати. А лягаючи в ліжко, стиха вилаялася:
— На біса мені такий приятель, який гнівається на мене тільки через те, що поламав свої окуляри!
Батько запевнив, що Кон зовсім не гнівається на мене.
— Але ж він не сказав мені, чому пере шкарпетки, хай йому чорт!
— То й що? — озвалася мати — Нащо тобі знати, чому він пере шкарпетки?
— Мені все треба знати, хай йому чорт!
— Аякже, аякже,— глузливо мовила сестра,— їй усе треба знати, звичайно!
Я шпурнула їй на голову "Школу великодніх зайців". Вона зарепетувала, що я перебила їй носа.
— Гузно перебила, а не носа!
Мати закричала, що я негайно, просто таки негайно маю відвикати від цих поганих слів, а то з мене нічого кращого за базарну бабу не вийде.
— Усі кажуть такі слова! — не змовчала я.
— Я не кажу,— мовила сестра.
— Нащо тобі казати, як ти сама гузно! — крикнула я.
І почала вигукувати: "Гузно, гузно, гузно!" — аж поки мати дала мені ляпаса. Тоді я підбила подушку, трохи поплакала, хоч мені не було боляче — материна рука лише ковзнула по косах,— загорнулася в ковдру й заплющила очі.
Я задоволено почула, що батько боронить мене, каже матері, що справді всі в будинку вживають такі слова, навіть вона сама, коли плита курить або старшина надто гучно горлає. А тоді ще почула, як мати мовила:
— Однаково вона повинна відвикати від таких слів! Життя поволі стане таким, як звичайно було, і коли почнеться школа, вона ж не зможе так говорити!
— Тоді вона й перестане вживати такі слова,— буркнув батько.
Я заприсяглася собі, що ніколи не перестану вживати такі слова, ніколи більше не піду до школи і все робитиму для того, аби життя не стало таким, як звичайно було.
І вирішила, що ніколи більше не хотітиму звичайного життя.
Коли я прокинулася і з заплющеними очима почала перебирати звуки, серед них виявилися й деякі невідомі, незвичайні. До співу чорних дроздів, Людмилиної лайки і Ґеральдових спроб свиснути долучилися форкання і тупіт. Я підбігла до вікна і зрозуміла, чому Кон прав шкарпетки і чистив гімнастерку.
Кон ішов стежкою: поголений, умитий, зачесаний, із наново заліпленим оком. А за ним ішов кінь. Кон повів його повз альтанку до підводи.
Він налаштувався кудись їхати!
Я накинула свою квітчасту сукню і з поспіху надягла сестрині штанці. Вони були завеликі на мене і прикро теліпалися між ногами. Кон саме запрягав коня, коли я підійшла до нього.
— Коне, куди ви їдете? — спитала я.
— їду до міста,— зітхнув Кон і витяг із кишені гімнастерки папірця, на якому було щось написано чужими мені літерами — Мушу до шпиталь,— пояснив він і постукав пальцем по папірці.— Отримую зроблений у шпиталь новий окуляр, щоб знов бачити!