Нам не довелося ані лізти трубою, ані спускатися в канал. Ґеральд лежав перед бетонною трубою, біля великого куща кропиви, і спав. Він згорнувся калачиком, упершись підборіддям у коліна і обхопивши ноги руками. Голова його лежала на якомусь клунку. Той клунок був обрусом із китицями з їдальні Ляйнфельнерового будинку. Я відразу впізнала його. Клунок був дивної форми. Я штовхнула його носком черевика. У клунку забряжчало. Одна баночка з печінковими ковбасками покотилася по жорстві до Альсу і впала у воду. Я дістала її з води і принесла назад.
Ґеральд прокинувся. Сон із нього як вітром звіяло. Він втупив у нас очі. Батько засміявся. На Ґеральда таки смішно було дивитися. Обличчя в нього було брудне, темно-сіро-руде. Тільки навколо очей лишилися білі кільця. І кінчик носа порожевів. Видно, Ґеральд добре змерз, бо клацав зубами.
Батько скинув куртку і обгорнув нею Ґеральда. Тоді оглянув клунок із обруса, похитав головою і спитав Ґеральда:
— Хлопче, невже ти не знайшов якоїсь м'якшої подушки за скляні банки?
Ґеральд, сердитий на батька, що той сміявся з нього, буркнув:
— Певне, що знайшов би, я ж не безмозкий, а спав на них через щурів, щоб вони не вкрали в мене харчу!
Він підвівся. На тому місці, де він спав, лежав великий рудий млинець.
То була одна з Конових кукурудзяних хлібин.
— Шкода,— сказав Ґеральд, підняв розплескану хлібину і спитав батька: — її ще можна їсти?
Батько похитав головою. Ґеральд зітхнув.
— Нічого, — мовив батько,— головне, що ми тебе знайшли!
— Але я не піду з вами додому,— заявив Ґеральд. Він струсив із себе куртку й додав: — Я тепер піду в канал. Піду до свого товариша!
— Ґеральде,— мовила я,— каналом не можна пройти, там далі він перегороджений ґратами, крізь них ніхто не пролізе.
Батько кивнув головою і сказав:
— У каналі взагалі не можна ходити. Ґеральд глянув на мене.
— Але ж ти сказала...
— Я тільки пожартувала,— перепинила я його. Ґеральд втупив у мене очі.
— Це був не жарт. Не жарт. Ти мені... ти мені підло збрехала! Він хотів кинутися на мене, але батько міцно схопив його за руку.
— Вона збрехала! — крикнув Ґеральд — Сказала, що там можна пройти. Це вона навела мене на таку думку. Сказала, що вже не раз... Підла дурепа!
Він заплакав із люті, бо хотів набити мене, а не міг. Батько дуже міцно тримав його.
— Це вона мене послала у той бруд, у ті смердючі, гидотні, ворушкі наплавини! — знов закричав він.— Там темно і страшно. Кожен би злякався! — Він показав вільною рукою, бо за другу його тримав батько, на трубу: — Там повно всякого паскудства. І дуже мокро. І немає ніякої стежки, а я повірив їй і думав, що вранці таки знайду стежку!
— Я не посилала тебе,— крикнула я,— справді не посилала!
— Але збрехала мені!
Я кілька разів схлипнула і сказала:
— Так, так! Добре! Я збрехала, збрехала-збрехала-збрехала-хала-хала! Тепер ти задоволений?
Ґеральд був задоволений. Можна було й відпустити його. Батько підняв із землі куртку, яку був накинув на Ґеральда, і клунок із баночками.
— Ну, ходімо,— сказав він — Ведімо додому блудного сина. Та Ґеральд і далі не хотів повертатися додому.
— Чому? — спитав батько.
Ґеральд похитав головою й почав розгрібати носком черевика жорству під ногами.
— Виходить так по-дурному, геть по-дурному! — промурмотів він. Дрібна жорства полетіла на всі боки, так люто він її розгрібав — Коли хтось тікає з дому, то вже не може повернутися.
— Звичайно, може! — Батько й собі заходився розгрібати жорству— Навіть повинен повернутися. На тебе ж усі чекають!
— А тоді по-дурному витріщатимуть на тебе очі,— вередував далі Ґеральд.
— Не витріщатимуть,— заспокоїв його батько— Напевне не витріщатимуть!
— Слово честі?
— Слово честі!
Звичайно, всі витріщали очі. Ще й як. Перший, хто нас зустрів, був Кон. Він радісно закричав, коли побачив Ґеральда. Здається, ще й подякував Божій Матері, чи що, але був такий схвильований, що дякував їй своєю мовою і я його не зрозуміла. Почувши Конів крик, на подвір'я вийшли й наші. Вони були вже вбрані, мабуть, саме збиралися йти на пошуки Ґеральда. Брауниха кинулася до нього, обняла й почала цілувати. Скоро вона стала така сама брудна, як Ґеральд.
З'явився і майор. Він вихопив Ґеральда з рук у Браунихи, висадив на плечі й пішов кружка в танок. Ґеральд тримався за його чуба. Майор заспівав, гучно й весело. Кон почав підспівувати йому. Чистильник уніформи вийшов із дому й також прилучився до їхнього співу. Майор опустився навпочіпки. Ґеральд і далі сидів у нього на плечах. Майор почав інший танок: лікті виставив у боки, кулаками підпирав підборіддя й навприсідки перестрибував із ноги на ногу. Вільну ногу він випростував рівно перед собою.
Таки було на що подивитися! Я була захоплена і дуже заздрила Ґеральдові. На мою честь ніхто не влаштовував такого цирку.
Нарешті майор так стомився, що перекинувся й лишився лежати на траві. Ґеральд перекинувся разом із майором і відкотився від нього.
— Ходімо, Ґеральде, мені треба вимити тебе,— сказала Брауниха.
— Мені найперше треба щось з'їсти,— мовив Ґеральд і покотився лукою до будинку.
Мені також треба було щось з'їсти. Але я не палала бажанням бути присутньою при тому, як Ґеральда вшановуватимуть, митимуть і ніжно годуватимуть. Я пішла до альтанки. Конова кава була вже готова. Я занурила бляшану чашку у великий кавник, набрала кави, пошукала бляшанку зі згущеним солодким молоком, надлила його в каву, розмішала й сіла з чашкою на східець перед дверима.
23
СПОГАДИ ПРО ДІДУСЯ Й БАБУСЮ. ПРО ТРІЩИНУ У СТЕЛІ. КІНЬ. БЛИСКУЧА ДУМКА. ОПОВІДКИ ДЛЯ КОНА
Дні минали один за одним, усі однаково сонячні, усі однаково не схожі на дні звичайного життя. Часом у нас було мило, а часом його в нас не було. Часом п'яні росіяни горлали, а часом привітно усміхалися. Ми завше мали локшину з цибулею та квасолю і рідко мали оленятину.
Інколи Ґеральд крав із льоху банку з печінковими ковбасками і ділився ними зі мною.
Майор був гарний. Старшина пив. Солдат Будем-пекти-хліб і досі не спік царських тістечок. Людмила з великою діркою від великого пальця в панчосі стала приятелькою моєї матері. Батько лагодив годинники і пив горшку з Іваном. Нікому вже не здавалося дивним, що він знає російську. Тепер усі трохи знали російську і всі трохи вміли говорити німецькою. Наш світ сягав від військової застави на Атаріяш-трасе до такої самої застави на Гогенштрасе. То був світ площею в один квадратний кілометр. Раптом мені стало замало цього світу. Я захотіла більшого. Мені ще й тому потрібен був більший світ, що я дедалі частіше думала про дідуся. І про бабусю також. Я любила дідуся. (Може, бабусю теж, проте я не була певна цього). Коли той, кого любиш, помер, це, звичайно, можна витримати. Але треба бодай знати, чи той, кого любиш, помер, чи ще живий. Я спробувала розпитати про дідуся. Спитала матір, спитала батька, спитала Брауниху. Вони відповіли: "Аякже, звичайно, дідусь іще живий!" Так самісінько, як сказали б: "Аякже, звичайно, немовлятко Христос єі"