Бог-старшина опустив автомата й поставив його між коліньми. Батько сів на стільця, безперервно щось кажучи, нахилився, далі щось кажучи, підняв одну медаль, не перестаючи казати щось, і повісив її старшині на груди. Старшина знов похитнувся, почав опиратися, хотів зірвати медаль із грудей, але не зірвав, дався, щоб батько повісив йому ще одну медаль і ще одну.
Батько вішав медалі на груди старшині так обережно, як вішають тендітні скляні дзвіночки і срібні кульки на різдвяну ялинку. Коли всі медалі знов опинилися на грудях у старшини,— крім одної, що лежала під столом і її ні батькові, ні старшині не було видно,— старшина поклав голову батькові на плече, промурмотів: "Товаришу, то-наришу..." — і заснув.
Батько однією рукою міцно тримав старшину, щоб він не впав із плеча, а другою витяг автомата з-поміж його колін. Старшина здригнувся, щось буркнув, але не прокинувся.
Чистильник уніформи біля дверей сердито забурчав. Він не хотів, щоб батько тримав у своїй руці автомата. Автомати належали тільки російським рукам. Батько простяг автомата чистильникові уніформи. Той повільно підійшов ближче, схопив автомата й вирвав його з батькової руки. Він і далі бурчав, але не був сердитий. Він просто не знав, що йому робити. В душі він був неабияк вдячний батькові за те, що той утихомирив старшину. Але батько так довго й так добре говорив по-російському, що чистильщикові уніформи стало зрозуміло: цей чоловік — німецький солдат, який, мабуть, не один рік пробув у Росії. Може, і в тому селі, з якого походив чистильник і від якого нічого не лишилося, крім кількох розвалених хатин.
Чистильник уніформи довго дивився на мого батька. Тоді глянув на солдата, що лишився біля дверей. Той кивнув головою. Чистильник уніформи також кивнув головою, усміхнувся і сказав батькові:
— Ти приятель!
Я навчила цих слів чистильника напередодні під час гри у словника.
Батько показав на автомата і щось промовив по-російському. Чистильник завагався, проте солдат біля дверей гукнув: "Да, да!" Тоді й чистильник сказав: "Да, да!" — витяг магазин із автомата, сховав набої до своєї кишені й прихилив автомата до столу. Потім підняв старшину зі стільця на ноги. Здавалося, що в старшини немає жодної кістки в тілі. Він осів і обернувся в жовто-сіру купу.
— Стерво,— промурмотів чистильник уніформи. Цього слова не я його навчила. Він його вже знав. Чистильник схопив осілого старшину попідруки, а солдат, що
стояв біля дверей, підійшов і схопив його за ноги. Вони підняли його, а батько взяв автомата й поклав йому впоперек грудей на медалі. Солдати занесли старшину до бібліотеки, де було його ліжко.
Батько відітхнув з полегкістю і витер хусточкою лоба та шию. Хусточка стала мокра. Батько сказав:
— Я також піду в ліжко! Гарного, приємного ранку вам, дороге панство!
І пошкутильгав до дверей.
ЖИВИЙ БАТЬКО. МЕРТВИЙ БАТЬКО. СВЯТО В САДКУ. ПІДЛА БРЕХНЯ
Мати й далі стояла, вп'явши пальці мені в плече під ключицею. Аж тепер я відчула, як мені боляче. Минув якийсь час, поки всі під блакитною стіною збагнули, що небезпеки вже немає. Пані фон Браун нерішуче ступила крок від стіни. Архангел почав обережно хлипати.
Нарешті мати відпустила моє плече і сказала:
— Принеси мені стільця, а то я впаду. У мене в голові туманіє! Сестра принесла стільця. Вона вся тремтіла.
-Але де справді той пістолет старшини дівся? — спитала Гільдеґард.
Мені захотілося дати їй добрячого штурхана. Таке дурне питати!
— Він лежить у гномовій тачці,— мовила мати і безсило опустилася на стільця.
— Як це? Звідки ви знаєте? — хором спитали Брауниха й Архангел. Мати не відповіла. Мабуть, їй стало млосно. Від великого напруження їй завше ставало млосно.
— Хто ж його поклав у ту тачку? — допитувалася далі пані фон Браун.
Мати знов не відповіла. Але глянула спершу на мене, тоді на Ґеральда. Погляд її був значущий. Пані фон Браун усе зрозуміла. Архангел також.
— То он воно що, он що! — вигукнула пані фон Браун. Видно, вона досі не знала, що сталося і як сталося. Вона крикнула: — Ґеральде! Ґеральде, зараз же йди до мене!
Архангел і собі підпрягся.
— Я завжди казала, що цих двоє дітей... що цих двоє — справжні чорти, так, справжні чорти, наражають людей на смертельну небезпеку, це щось нечуване, таких треба відокремлювати від суспільства. Наразитися на смертельну небезпеку через цих чортів!
Ґеральд гайнув через кухню, пригнувся, коли поминав матір, що хотіла його схопити, й вискочив надвір у відчинене вікно. Я вискочила слідом за ним. Ми помчали по м'якому плющі, а далі по луці до Конової кухні. Там ми були в безпеці.
Ґеральд, відсапуючись, мовив:
— Ангел зі страху впудився, він стояв біля мене під стіною і так смердів, хоч носа затуляй.
Я захихотіла.
— Ти боялася? — спитав Ґеральд.
— Ти здурів! — обурилася я і додала: — Я наперед знала, що батько все залагодить. Він нічогісінько не боїться, а того безголового старшини й поготів.
Ґеральд кивнув головою.
Я знала, що в моїх словах не було ані крихти правди. І глянула на Ґеральда, чи він також знав, що в моїх словах не було ані крихти правди. Двері до Конової кухні були ще замкнені. Ми сіли на східець перед ними. Східець був кам'яний, і по ньому пішла тріщина. У тріщині росла трава. Ґеральд вирав стеблину трави і сказав:
— Мій батько теж ніколи, ніколи не боявся, взагалі ніколи, він завше сміявся й радів, сідаючи в літак. Казав, що це дивовижне почуття.
Я хотіла перевести мову на щось інше. Я не любила говорити про мертвих батьків, тому сказала:
— Кон іще спить. Може, постукаємо і збудимо його? Ґеральдові було не до Кона. Він заявив:
— Може ж бути, що мій батько повернеться. Розумієш, від літака, коли він загориться і впаде, не знаходять нічого, крім уламків. А може, тоді сталася помилка і мій батько взагалі не вилітав того дня, а замість нього полетів хтось інший, то тепер той мертвий, а не мій батько...
Такої дурниці я вже давно не чула. Я перебила Ґеральда: —То твій батько написав би, що він іще живий і здоровий! —Але ж він не може написати, його ж збили над Англією. Англійці відразу беруть німця в полон, тому він не може написати!
— Спершу ти казав, що, може, він узагалі не полетів, а полетів хтось інший замість нього, а тепер кажеш, що він таки полетів і його в Англії узяли в полон! То де ж правда?