— Добридень, пані! — А всім, що стояли біля мене, сказав: — Я буду куховарити отут! — І зробив ніби реверанс.
Сестра потім казала, що той кухар — найбридкіша людина з усіх, які вона будь-коли бачила. Гільдеґард потім казала, що той кухар —найсмердючіша людина з усіх, з ким їй будь-коли доводилося стояти поряд. Мати казала, що він найбожевільніший з усіх, яких вона будь-коли чула.
Для мене він був принаймні перший бридкий, смердючий, божевільний чоловік, якого я полюбила. Я справді полюбила його і сподівалася, що він також помітив це. Бо, крім мене, його ніхто не любив, і росіяни також не любили. Ті, хто мав добре серце, взагалі не дивилися на нього. Не такі добрі сміялися або глузували з нього. Одного разу п'яний старшина так стусонув його, що він перелетів через усю свою кухню й лишився лежати біля дверей. Його окуляри полетіли ще далі, в живопліт, так, що їх важко було знайти. Я шукала їх півгодини. А коли врешті знайшла, то витерла до блиску об свою сукню й віддала кухареві. Він начепив їх на носа, сказав: "Нічого, нічого, пані",— і всміхнувся.
За його рожевими, схожими на дощові черв'яки губами було видно лише чотири зуби, один угорі і три знизу. Вони стояли криво і були сірі на вигляд. За зубами виднів товстий темно-червоний язик. Кухар справді не був красенем. Я сідала поряд із ним на поріг альтанки, прихилялася до його брудного живота, що тхнув юшкою, і казала:
— Нічого, нічого!
Я сиділа так часто й довго. Мені подобалося бути в кухаря, хоч усі наші вважали мене через це дурною. Я любила кухаря, бо він не мав ніякого стосунку до війни. Нічого в ньому не мало стосунку до війни, нічогісінько. Він носив уніформу, але то було вбрання лахмітника. Він був росіянином, а вмів говорити по-німецькому. Він був ворогом, а мав лагідний грудний голос, яким співають колискові. Він був переможець, а отримав такого стусана, що перелетів через усю кухню. Він звався Кон і походив із Ленінграда. Там він був кравцем. Кон багато розповідав мені про себе. І наостанці завше казав:
— Нічого, нічого, пані! Розповідав:
— Я добрий кравець. І я ніколи не міг шити ніякі штани і піджак. Завше тільки латав! Люди не мають гроші. Нічого, нічого, пані!
Кон багато розповідав про Ленінград. Ленінград був дуже далеко від нас. Кон наблизив його. Я вважала, що дуже добре пізнала Ленінград: жінку в зеленій хустці, в якої Кон купував картоплю; чоловіка, який щотижня приходив до Кона, щоб той пришив йому ґудзика; будинок, де Кон мав у підвалі майстерню і де задня стіна, під якою стояв його стіл до прасування, була мокра-мокрісінька. Знала також родину, в якій два сини вчилися на лікарів, і ще одну, де до столу раз на тиждень подавали величезну смажену рибину. І знала, як Конова тітка, товста жінка з двома бородавками на носі, задимлювала гусячий лій. Ні, не задимлювала. Висушувала його на повітрі, на даху.
Я думала, що знаю весь Ленінград. Але помилялася, це я збагнула аж далеко пізніше. Я знала тільки Конів Ленінград, а то була маленька частка величезного міста.
ПЛІСНЯВА. П'ЯНИЙ БАТЬКО. СОЛДАТ БУДЕМ-ПЕКТИ-ХЛІБ. БАБУСЯ АНГЕЛ
На обід у нас щодня була яловича юшка з сірих стружок, на друге —локшина з нитками сушеної цибулі, а на третє — салат без оцту. Коли я нарікала на таку їжу, мати сердилась і лаяла мене:
— Радій, що взагалі маєш чим напхати рота, тепер є люди, що помирають з голоду!
Та я однаково не раділа, бо добре знала: в льоху у сховку є ще багато банок із оленятиною та м'ясом із сарни, з компотом, зі спаржею та з печінковими ковбасками. Мати й Брауниха берегли ті банки як зіницю ока. Ми з Ґеральдом лютували, коли думали про них. Зрештою, це ж ми вкрали їх. І мали на них право. Тільки ми, а не вони. А вони наклали на них руку.
Єдину можливість добутися до стегна сарни 1943 року або до оленячої печені за рецептом садівниці винайшов Ґеральд. Він часом закрадався в льох до сховку з харчами, брав банку з консервами й ледь відтягав за язичок гумове кільце між вінцями банки й накривкою. Так у банку попадало трохи повітря, і через два-три дні на темно-рудій підливі з'являлася тоненька плівка ясно-зеленої плісняви.
Мати щодня спускалася до льоху й зі свічкою оглядала запаси. Чи, бува, якась миша не зазіхнула на мішки з квасолею-локшиною-горохом. Виявивши при цьому запліснявілу оленятину чи абрикоси в зелених цятках, вона сумно несла банку нагору й бідкалася:
— Знов одна банка запліснявіла. В льоху надто волого!
Ми також бідкалися й підморгували одне одному, поки мати обережно зішкрябувала з підливи плісняву, а Брауниха пильно стежила, щоб вона не занадто розганялася, щоб не змарнувалася жодна дрібка коштовної їжі.
— Прошу вас,— казала Брауниха і ковтала слину, дивлячись на ту їжу,— прошу вас, від якоїсь там латочки плісняви ще ніхто не вмер!
Проте дні з оленятиною траплялися коли-не-коли — рідкісна зміна в нескінченних посиланих цибулею і помащених олією пайках локшини.
Часом я куштувала їжу з Конової кухні. Та хоч як я любила Кона, а його зварених у великому казані страв не любила. Щоранку до нашого садка приїздив на однокінному возі солдат і вивантажував перед альтанкою продукти. Кон сумно дивився на них, чухав шию там, де кінчалася щетина від бороди й починалося шовковисте волосся на грудях, і питав:
— Пані, пані, що ми сьогодні варимо?
— Свинячу печеню,— пропонувала я, коли серед продуктів, що їх привіз поставник, був великий шмат свинини. Коли солдат привозив городину, я вигукувала: — М'ясо з городиною! — А коли він привозив мішок рису, казала: — Запіканку з рису!
Кон завжди захоплено кивав головою на мої пропозиції і облизувався тведим темно-червоним язиком.
— Пані, пані! Рис із цукор! І яйце, і великий родзинки, і клаптики яблук!
Ніс у нього тремтів із радості, наче він уже міг понюхати ванільний цукор у запіканці. І тоді Кон ставив на свою чорну плиту велетенський казан, повний води. А коли вода закипала, кидав у нього все, що постачальник привіз,— байдуже, що то було. А крім того, додавав три ополоники смальцю, дві пригорщі зернистої рудуватої солі й ополоник борошна.
Одного разу Кон розбив у казан ще й сорок одне яйце,— я добре порахувала. Оскільки білок почав пінитися, рідини в казані все більшало й більшало, і врешті вона закапала через вінця на плиту. Кон у відчаї бігав навколо плити і довгою дерев'яною ложкою збивав піну. Та її не меншало, а ще більшало, вона лилася через вінця, сичала й випаровувалася. Альтанку сповнював страхітливий сморід.