— Спасибі. Вибачайте, що так приймаю. — Вона поглянула на нього, спитала: —Як там дома? Всі дужі? — Одержавши ствердну відповідь, поцікавилась: — Вас послали?
Дякуйте Лілі, це за її клопотанням А то Ольга Петрівна збиралася сама.
— Я дуже рада вашому приїзду, Михайле.
— Вам поклони... Від Лисенків, Старицьких, Читадзе просив вітати. — Лариса Петрівна тільки покивувала головою. — Ідіть спочиньте, — додав Криви нюк, — ви така стомлена. Я почергую. А тоді поговоримо. Ви тут спите?
— Спите... Коли це було? Відколи сюди перебралася — думаєте, провела хоч одну ніч по-людськи? Кожне його зітхання, найслабший шепіт, в якому я вгадую марення, напружують мій слух, увагу, здиблюють нерви. Який же то сон, який відпочинок?.. Спасибі, Михайло, не турбуйтеся. Я вже звикла, дотягну як-небудь. — Подивилася на ліжко. — Та й ждати, здається, недовго.
— Вам треба берегти сили для... — Кривинюк осікся, проте докінчив: — Для вирішального моменту.
— То етап уже пройдений, — зітхнула. — Ніщо вже не може загострити моїх почуттів, вони й без того надто гострі. Найбільший мій клопіт зараз у тому, щоб наближення кінця завдало Сергієві якомога менше мук.
Мержинського здавив кашель, він почав борсатись.
— Поверніть його, Михайле, на бік, — попросила Леся. — На спині йому важко дихати.
Кривинюк почав повертати хворого. На мить Сергієві очі одкрились, він жахнувся й замахав безладно руками, одпихаючи незнайомого.
— Лесю... Лесю-у! — покликав і, коли та нахилилась над ним, запитав сполохано: — Хто це, хто?..
— Та це ж Михайло Васильович Кривинюк, з Києва, — пояснювала Лариса Петрівна.
— Чого?.. — допитувавсь. — Я вже... вмираю?.. Приїхав... на похорони?
Довелося вишукувати найрізноманітніші причини появи Михайла Васильовича. І він сам, і Косачівна пояснювали це випадковістю: Кривинюк їде до Петербурга, до Лілі ("Ви ж пригадуєте її, Сергію?"), і по дорозі дещо завіз Лесі з дому.
Проте хворий не хотів навіть слухати.
— Знаєте що, Михайле, ідіть до моєї кімнати, — вирішила Леся. — Відпочиньте хоч ви. Там канапа, лягайте, і край... Хоча підемо, я постелю. Сергію, — зверну лась до хворого, — я на хвилинку вийду.
Мержинський жахнувся:
— Не залиш... айте... Не... — потягнувся усім тілом. Леся махнула Кривинюкові, щоб ішов сам, і повернулась. Сергій схопив її руку, притиснув до висхлих грудей.
— Уже не... довго... покриєте обличчя... — Він схлипнув і задихнувся. Лариса Петрівна допомогла йому лягти на бік. — І квіток...
Кілька сльозин упали Лесі на руку і мовби обпекли її. Здригнулася навіть... Доки ж? Доки?! Скоро два місяці. А кінець то наблизиться, то... Невже й цього разу він не настане? О, то буде над силу, над усяке людське терпіння. Випробувано всі засоби. Зостався тільки один.
Погляд упав на маленьку металеву коробочку, що лежала в буфеті... А в другій, поряд — ампула... з морфієм. Вона вже навчилася робити уколи. Найкраще, звичайно, в руку. Нічого мудрого.
Підійшла, взяла коробочку... дістала ампулу. Однієї замало, краще дві. Щоб напевне... Він тільки дякуватиме. Ніхто більше не має на це права, навіть батько. Тільки вона... І вона зробить цей удар з милосердя.
Вітер стукнув кватиркою, і Леся полохливо обернулась. Нікого. Ніч... Хіба не все одно: сьогодні це станеться чи завтра? Адже йому не поможе вже нічогісінько. Варто мучитись, коли попереду надія. А тут — навіщо? Для чого?.. Щоб збожеволіти?
Дві мініатюрні, мов іграшкові, ампули перекочувалися, зблискуючи на долоні. Кілька хвилин — і все. І не буде отого нелюдського, несамовитого кашлю, тієї гарячки, того шепоту, нервування.
Кілька хвилин. Рука потяглася до металевої коробочки.
— Лесю-у, — обізвався той, якому вона ладна була завдати смертельного удару з милосердя. Щось дитяче, благальне було в його голосі. Лариса Петрівна стрепенулася і хапцем поклала ампулки назад.
Ступила до ліжка.
— "..квіток... більше, — просив Мержинський.
XI
Кілька днів Мержинський лежав майже непритомний. Приходив до пам'яті зрідка і ненадовго. Та все ж у нього ще вистачало сили продиктувати прощального листа Вірі Григорівні. Лариса, як і раніше, старанно пов'язувала його обірвані, часом безладні слова і фрази, рядок за рядком виливала на папір чужу смертельну тугу, а вірніше — вбирала її у своє не знаюче міри серце. Два дні, поки писали, ходила мовчазна і скорботна. Листа не показала навіть старому Мержинському, сама й віднесла його на пошту. Було боляче-боляче... Проте де її право на такі почуття? Вона повинна бути гордою!
Користуючись присутністю Михайла Кривинюка і його допомогою, Лариса Петрівна за кілька днів докінчила давно розпочату статтю про народовський напрям, написала кілька листів, серед них і Крижанівській-Тучапській. Вона знає, як то тяжко втрачати друга, — нехай же хтось, кому він був (а може, і є) дорогий, не мучиться невідомістю. Нехай знає, що його не залишено напризволяще, що, незважаючи ні на які обставини, вона виконає свій обов'язок друга й поета.
Стан Мержинського після листа (це було останнє послання живого живим) почав катастрофічне гіршати. Почуття різко притупилися, зір і слух майже згасли. Хворий уже нічого не просив, ні на що не реагував. Навіть болі, здається, його не займали. Жахливо було дивитися на це немічне, висохле тіло, слухати його глухе марення, стогони чи зітхання, які — по суті, єдині! — свідчили, що життя ще блукає десь у закутках змертвілої людської душі.
Після чергової кровотечі Еліасберг помітив незвичайні бурі згустки.
— Легені розпадаються, — відповів на німе Лесине запитання. — Тепер уже скоро. — Він помацав пульс. — Будьте напоготові. Криза може наступити з години на годину.
Проте минув іще й ще день, сплив лютий. Весна вже тріпотіла над містом, проглядала в гаях блідими снігоцвітами. Якось, будучи в місті, Михайло Васильович купив їх пучечок, поставив у склянку на роялі, і зараз квіти розкривали пелюсточки, розріджували затхле повітря ледве вловимими пахощами лісової вологи, боліт і пробудженої весною землі. Під вікнами видзвонювали краплини, весь день пересварювалися горобці. Сонце стало ще вище і тепер, заходячи, хоч краєм ока заглядало в кімнату, де прощалася і ніяк не могла розпрощатися з світом людина.