Леся глянула на матір. Ольга Петрівна теж спостерігала за цим, і очі її немов заволоклись туманом.
У вагоні не змовкають розмови. Уже й нерано, сутінки залягли навкруги, а подорожні не сплять. Не спить і Леся, дослухається до тих балачок. Онде кілька жінок, розпустивши хустя, неспішно ведуть розмову, притакують одна одній; чоловіки ж — звісно: чадять тютюном, аж синьо у вагоні, і гуторять без кінця-краю про свої селянські гаразди... Душно, шумить у вухах; ритмічно вистукують колеса.
— Як тобі, доцю? — питає мати.
Леся повернула до неї голівку, кліпнула — усе, мовляв, добре — і знову кидає оченятами з одного кінця вагона в інший. Михайлик теж не спить, крутиться і ненароком штовхає сестру, бо ж вони на одній лаві... Тісно, проте ніхто не скаржиться Батько попередив, що їхатимуть у третьому класі. Це — щоб "людей побачили". Справді, тут є на що подивитися. Яких тільки облич не забачиш!
У найдальшому кутку, — там, де півтемрява, звідки час від часу пробивається приглушений дівочий сміх, — зринула пісня. Почали її два голоси — несміло якось, непевно, та поступово пісня, мов птах, стріпнувши
крильми" полинула над головами. Стихли розмови, ще голосніше лунає пісня.
Ой росла я, росла, як у борі сосна.
Дала ж мене мати та й за недоростка.
Леся силкується запам'ятати слова, та сон і втома перемагають. Кліпне очима, схопиться за якийсь рядочок...
— Спи вже, дитино, — мати їй.
А за вікнами темрява налягає з усіх боків...
Другого дня були в Києві. Місто зустріло їх ранковою перекличкою заводських і фабричних гудків, ясним блиском сонця на золотих куполах Печорської лаври та Софійського собору, якимсь неспокійним гулом. Гомонів натовп, що вивалився з поїзда і сірою лавиною плив до вокзальної площі, стугоніла під ногами земля.
Ольга Петрівна найняла візника. Низенький, в начищених латаних чоботях і довгому, з чужого, видно, плеча піджаку, чоловік допоміг їм сісти, і висока бричка легко понесла їх по Безаківській. Ліворуч, над самісінькою дорогою, — величезна будова.
— Завод, — пояснив Михайлик.
— А ти звідки знаєш? — заперечила йому Леся.
— Чуєш, як тамечки стукає та гуркоче? То машини.
Мама теж підтвердила, що завод. Який же він величезний! В Луцьку жодного такого нема. Леся пильніше придивляється до вікон — за ними снують люди, стоять верстати, машини. От би поглянути на них! Та ні, коні несуть усе далі й далі.
А це що? Видно, базар. Народу — не злічити. Рядами і так, гуртом, стоять, торгуються. Навіть вулицею важко проїхати. Кучер сердиться, погукує, натягаючи віжки. А натовп вирує, мов ріка, що вийшла з берегів.
Вузенька вуличка повела їх угору, і незабаром, минувши Велику Підвальну, вони зупинилися перед високим сірим будинком на Стрілецькій.
— От і приїхали, — сказала Ольга Петрівна. Михайлик і Леся хутко позіскакували на брук і допомогли злізти Лілі. В коридорі почулися голоси, поспішні кроки, і в дверях з'явився середніх літ чоловік в окулярах, а за ним — дві жінки.
— Ольго Петрівно, голубонько!.. Хоч би ж були телеграму дали. — Він чемно цілував Косачевій руки, обіймав дітей, метушився. — Ярино, бери мерщій речі... А ми ждали, ждали, та й надію втратили...
Петро Миколайович Солонина був давнім знайомим Косачів. Вони часто в нього зупинялися, приїжджаючи до Києва, і кожного разу при зустрічі господар прохав свого тезка привезти малих показати їм місто.
Гостям відвели дві невеличкі кімнати. В одній помістилися Михайлик і Леся, в іншій — Ольга Петрівна з Лілею, влаштувавши там щось на зразок кабінету. Мама саме взялася за видання "Співомовок" С. Руданського, і робоче місце їй було необхідне.
Після короткого перепочинку оглядали місто. Воно було чарівне у своїй весняній красі. Залиті теплінню широкі вулиці, чепурні сквери і палісаднички між сірим громаддям будинків, зелені схили Печорську... А там, за Подолом, коли дивитися з Володимирської гірки, вільно тече широченною заплавою Дніпро-Славутич. Який же він величний та гордий! Недаремно стільки пісень про нього складено, стільки легенд між людьми ходить. "Стояла б отак і дивилась-дивилась", — думає Леся, міряючи поглядом пропахлий весною простір.
— Мамочко, а які річки впадають у Дніпро? — запитує вона.
Ольга Петрівна відриває погляд від манливої далини.
— Багато... он голубіє Десна, а там, за отими лісами, Прип'ять... У Прип'ять впадає Стир.
Он як! У голубих хвилях Дніпра плещуть і їхні волинські води. Це якщо сісти в Луцьку на човен, то можна допливти до Києва.
— Чуєш, Михайлику? Як повернемося додому, зробимо такого човна і подамося... до Києва, потім у Канів, на Тарасову могилу, гаразд?
Михайлик дивиться на сестричку насмішкувато.
— Вигадаєш... Хіба ж наш човен стільки вдержиться на воді?
Як вона про це не подумала? Полонила її Дніпрова краса, зачарували оті далекі гаї, що ледь мріють на обрії, рутвяні луки з дзеркалами старих річищ і верболозами.
— Мамо, а чого ми не живемо в Києві? Що їй сказати? Це питання не менше хвилює і Ольгу Петрівну, а от вирішити його вони з чоловіком не можуть. І, мабуть, тому, що він у немилості в начальства. Інші давно вже обжилися собі на місці, а вони й досі не мають постійного кутка...
— Всі не можуть тут жити, донечко. Колись і ми будемо.
— Хай тато приїздить, і зоставаймося. Йому ж там скучно без нас?
— А ми хутенько й подамося назад, будемо усі при купці.
Так не хочеться. Вона ще не роздивилася як слід міста. "Ліпше помовчать, а то мама справді почне поспішати", — міркує Леся і зводить розмову на інше.
Находились досхочу. Повернулися стомлені, переповнені вражень.
Микола Віталійович Лисенко і його дружина Ольга Олександрівна чекали їх уже з годину.
— Оце так гості! — почав жартома докоряти Микола Віталійович. — Не встигли приїхати — вже й не знайдеш їх.
— Малі не дають посидіти, — виправдовується Ольга Петрівна. — То туди ходімо, то туди... І майже весь день згаяли...
— Ану ж бо, де вони, ті малі? Дітей покликали до вітальні.
— Ольго Петрівно! Та як же вони виросли! — захоплено вигукнув Лисенко, коли Михайлик і Леся, мружачись од яскравого світла, несміливо переступили поріг. — Ні, ви подивіться, Петре Миколайовичу... Що зріст, що врода...