Лемко

Страница 3 из 3

Димаров Анатолий

Ну, а Лемкові — дуля з маком. Та ще обіцянка-цяцянка: через двісті літ повернути.

VI

Плакала Лемкова омріяна хата нова, плакала. А заодно і Віруня журилася, що здуру державі повірив, яка зроду-віку людей обманювала, гроші їй задаремно одніс.

Та журись не журись, а жить якось треба. Діти розлетілись, розбіглися, а вони, старі, лишилися вдвох.

Хазяйнували на своїх сотках — город наче лялечка. Кожна стеблина-рослина доглянута. Сто раз прополена, сто раз полита. Щоранку на той город Лемко виходить лелекою. Сапку придумав: ручка по шию. Щоб за кожним кроком не кланятись. Коси не пожалів на ту сапку: чорнозем під нею пливе, як пісок.

І Віра поруч: те-те-те зозулястою курочкою.

А сіно косити заходяться — в Лемка й коса найгостріша. Бриє — не косить. Рядки як по шнуркові кладе.

Вивершить Лемко два три стіжки, як вилиже вивершить, а тоді уже Віра до діла береться. Перевесла зладнає — коси дівочі, ще й безсмертники повплітає у кожне. І стоять копички ошатні, перевеслами тими підперезані. Як дівчата стоять. Що до шлюбу убралися.

А зайдіть до лемка у двір, на грушу помилуйтесь. Вся у щепах, отакенні груші медом стікають... А слива! Хто ж, окрім діда Лемка (тепер уже дід, на селі рано старіють: не встигнеш влізти у штани та оженитися, як ти уже — дядько. Хоч під носом ще голо-голісінько)... Хто ж, окрім Лемка, додумався на абрикосу-дичку, сливу щепити?

А він узяв та й прищепив.

І родить тепер та щеплена сливка угорки — ну такі, як кулак!

А квітник, що від вулиці! А коза наче скупана. А бройлерні кури з індиків завбільшки. А ошатні комірчина, сарайчик, хлівець, де рохкає паця рожева: щодня умивають.

— В тих Лемків сам Бог у дворі хазяйнує! — не втомлювалось дивуватись село.

А що хата стара, так і цю оновили: очеретяною стріхою світить.

Та й навіщо їм, двом, нова хата? Діти розбіглись світ за очі, онуків навіть лише зрідка привозять, не дадуть і натішитись: "Ніколи, ніколи!" З'їздив колись, ще на початку перебудови лихої, з'їздив до одного з синів, що жив на Донбасі, та недовго там і просидів:

— Щоб я у черзі за хлібом душився!

З хлібом тоді сутужно було, хоч Горбачов на вуха локшину й навішував, звечора за хлібом черги займали. Пам'ятаєте? Пішов старий Лемко по хліб ні світ ні зоря — сто дев'ятнадцятим став у тій черзі! На долоні вивели цифру.

Плюнув та й зібрався додому.

VII

Селом новина прокотилася. Така — хоч падай, хоч стій.

— Лемчиха здуріла: на чоловіка в суд подала.

— В суд?

— Еге ж, у суд, прости мене Господи. Розводу требує...

Ну, в суд не в суд, а таки й справді хазяйство ділити затіяли. І двір навпіл, і город навпіл, і живність усю пополам. Порося хоч навпіл розпилюй.

І, звісно ж, хату.

Баба Вірка, Лемчиха, захопила сіни й кімнатку, а дідові — кімнату глуху. Ще й двері "бухветом" підперла: "Не діждешся, холера ясна, у двері ходити. Лазь у вікно".

Де діватися дідові — поліз.

А за що пересварилися, в селі так і не довідались. Та вони й самі до ладу не пам'ятали за віщо. В сім'ї як? В сім'ї вже як пересваряться, то хоч ножі з очей прибирай. Найлютішими ворогами стають.

А тут Лемко якось не втримався: бабу Вірку, яку пальцем за все життя не чіпав, лопатою нижче спини погладив. Вроді ж не здорово і вдарив, а крику було на всеньке село. Віра смертельно образилась: гонорову шляхтянку по задниці лопатою врізати! Баба поперека перев'язала, ходила та охкала, що чоловік їй хребет перебив.

Поділились (восени діло було), озимину стали сіяти: кожне окремо. Лемко на своєму шматочку за якусь годину і впорався, а Лемчиха сусідку на поміч покликала. Ідуть одна біля одної, дрик— дрик... дрик-дрик зерном на всі сторони...

Дивився-дивився Лемко, дививсь та й не витримав: "Отак дрик-дрик сієте, дрик-дрик і ростиме!"

Узяв шаньку з зерном, жінок замалим не в шию потурив.

Іде непоспіхом Лемко, широко по земельці ступає. І за кожним кроком — щедрий помах руки. Щоб зерно протікало між пальцями, висівалося рівно.

Пересіяв і те, що вони надридрикали.

А на осінь отакенна пшениця вродила. Кинулась Лемчиха її жать-молотити та й сплеснула руками: не заїде комбайн! Її ж смужечка городу за чоловіковою, що від вулиці.

А він, Лемко, і про це за дурну бабу подумав: весною навпроти клаптя, що на ньому озимина зеленіла, посіяв ячмінь. Зібрав — от і прохід для комбайна.

VІІІ

Що іще про Лемка можна додати?

Хіба що те, що він по-сусідськи моїй дружині кошика сплів. Хоч на виставку кошик!

Лозина до лозини так припасована, що мак не просіється.

Ще й узор кольоровим дротом уплів. Очей не відірвеш.

Оце, здається, і все.

Все про Лемка Миколу. Який до самої смерті не переставав дивуватись, як же це треба народ затовкти, щоб він, цей народ, розучився жити по-людському.

Ага, ще одне. Ледь не забув, уже й отакенну крапку поставив.

У діда Лемка два брати за кордоном жили. В Канаді. Писали, в гості запрошували.

Не поїхав. З тієї причини, що брати набагато краще од нього жили.

Лемко — він скорше умре, аніж старцюватиме.

Отакий народ у чужинецькі піски закопати?!