Ну, а Лемкові — дуля з маком. Та ще обіцянка-цяцянка: через двісті літ повернути.
VI
Плакала Лемкова омріяна хата нова, плакала. А заодно і Віруня журилася, що здуру державі повірив, яка зроду-віку людей обманювала, гроші їй задаремно одніс.
Та журись не журись, а жить якось треба. Діти розлетілись, розбіглися, а вони, старі, лишилися вдвох.
Хазяйнували на своїх сотках — город наче лялечка. Кожна стеблина-рослина доглянута. Сто раз прополена, сто раз полита. Щоранку на той город Лемко виходить лелекою. Сапку придумав: ручка по шию. Щоб за кожним кроком не кланятись. Коси не пожалів на ту сапку: чорнозем під нею пливе, як пісок.
І Віра поруч: те-те-те зозулястою курочкою.
А сіно косити заходяться — в Лемка й коса найгостріша. Бриє — не косить. Рядки як по шнуркові кладе.
Вивершить Лемко два три стіжки, як вилиже вивершить, а тоді уже Віра до діла береться. Перевесла зладнає — коси дівочі, ще й безсмертники повплітає у кожне. І стоять копички ошатні, перевеслами тими підперезані. Як дівчата стоять. Що до шлюбу убралися.
А зайдіть до лемка у двір, на грушу помилуйтесь. Вся у щепах, отакенні груші медом стікають... А слива! Хто ж, окрім діда Лемка (тепер уже дід, на селі рано старіють: не встигнеш влізти у штани та оженитися, як ти уже — дядько. Хоч під носом ще голо-голісінько)... Хто ж, окрім Лемка, додумався на абрикосу-дичку, сливу щепити?
А він узяв та й прищепив.
І родить тепер та щеплена сливка угорки — ну такі, як кулак!
А квітник, що від вулиці! А коза наче скупана. А бройлерні кури з індиків завбільшки. А ошатні комірчина, сарайчик, хлівець, де рохкає паця рожева: щодня умивають.
— В тих Лемків сам Бог у дворі хазяйнує! — не втомлювалось дивуватись село.
А що хата стара, так і цю оновили: очеретяною стріхою світить.
Та й навіщо їм, двом, нова хата? Діти розбіглись світ за очі, онуків навіть лише зрідка привозять, не дадуть і натішитись: "Ніколи, ніколи!" З'їздив колись, ще на початку перебудови лихої, з'їздив до одного з синів, що жив на Донбасі, та недовго там і просидів:
— Щоб я у черзі за хлібом душився!
З хлібом тоді сутужно було, хоч Горбачов на вуха локшину й навішував, звечора за хлібом черги займали. Пам'ятаєте? Пішов старий Лемко по хліб ні світ ні зоря — сто дев'ятнадцятим став у тій черзі! На долоні вивели цифру.
Плюнув та й зібрався додому.
VII
Селом новина прокотилася. Така — хоч падай, хоч стій.
— Лемчиха здуріла: на чоловіка в суд подала.
— В суд?
— Еге ж, у суд, прости мене Господи. Розводу требує...
Ну, в суд не в суд, а таки й справді хазяйство ділити затіяли. І двір навпіл, і город навпіл, і живність усю пополам. Порося хоч навпіл розпилюй.
І, звісно ж, хату.
Баба Вірка, Лемчиха, захопила сіни й кімнатку, а дідові — кімнату глуху. Ще й двері "бухветом" підперла: "Не діждешся, холера ясна, у двері ходити. Лазь у вікно".
Де діватися дідові — поліз.
А за що пересварилися, в селі так і не довідались. Та вони й самі до ладу не пам'ятали за віщо. В сім'ї як? В сім'ї вже як пересваряться, то хоч ножі з очей прибирай. Найлютішими ворогами стають.
А тут Лемко якось не втримався: бабу Вірку, яку пальцем за все життя не чіпав, лопатою нижче спини погладив. Вроді ж не здорово і вдарив, а крику було на всеньке село. Віра смертельно образилась: гонорову шляхтянку по задниці лопатою врізати! Баба поперека перев'язала, ходила та охкала, що чоловік їй хребет перебив.
Поділились (восени діло було), озимину стали сіяти: кожне окремо. Лемко на своєму шматочку за якусь годину і впорався, а Лемчиха сусідку на поміч покликала. Ідуть одна біля одної, дрик— дрик... дрик-дрик зерном на всі сторони...
Дивився-дивився Лемко, дививсь та й не витримав: "Отак дрик-дрик сієте, дрик-дрик і ростиме!"
Узяв шаньку з зерном, жінок замалим не в шию потурив.
Іде непоспіхом Лемко, широко по земельці ступає. І за кожним кроком — щедрий помах руки. Щоб зерно протікало між пальцями, висівалося рівно.
Пересіяв і те, що вони надридрикали.
А на осінь отакенна пшениця вродила. Кинулась Лемчиха її жать-молотити та й сплеснула руками: не заїде комбайн! Її ж смужечка городу за чоловіковою, що від вулиці.
А він, Лемко, і про це за дурну бабу подумав: весною навпроти клаптя, що на ньому озимина зеленіла, посіяв ячмінь. Зібрав — от і прохід для комбайна.
VІІІ
Що іще про Лемка можна додати?
Хіба що те, що він по-сусідськи моїй дружині кошика сплів. Хоч на виставку кошик!
Лозина до лозини так припасована, що мак не просіється.
Ще й узор кольоровим дротом уплів. Очей не відірвеш.
Оце, здається, і все.
Все про Лемка Миколу. Який до самої смерті не переставав дивуватись, як же це треба народ затовкти, щоб він, цей народ, розучився жити по-людському.
Ага, ще одне. Ледь не забув, уже й отакенну крапку поставив.
У діда Лемка два брати за кордоном жили. В Канаді. Писали, в гості запрошували.
Не поїхав. З тієї причини, що брати набагато краще од нього жили.
Лемко — він скорше умре, аніж старцюватиме.
IХ
Отакий народ у чужинецькі піски закопати?!