— Лихо нам! — вигукнув Уленшпігель. — Настали жнива для іспанських женців! Герцог, герцог іде на нас, фламандці! Море здіймається, море помсти! Бідні жінки й дівчата! Тікайте, бо закопають вас живцем! Бідолашні чоловіки! Тікайте від шибениць, від вогню, від меча! Філіпп хоче довершити криваве Карлове діло. Батько сіяв смерть і вигнання, а син заприсягся, що краще зробить з країни цвинтар і царюватиме над мертвими, аніж над єретиками[150]. Тікайте, бо кат і гробарі недалеко!
Народ слухав Уленшпігеля, і сотні родин покидали міста, всі дороги захрясли возами з манатками втікачів.
Уленшпігель ходив по країні з зажуреним Ламме, який усе шукав свою кохану.
А в Дамме коло божевільної Катліни плакала Неле.
16
У жовтні, місяці ячменю, Уленшпігель зустрівся в Генті з Егмонтом, який вертався з гулянки в благородного абата сен-бавонського. Він був у веселому настрої і замислено їхав ступою на своєму коні. Раптом він угледів якогось чоловіка, що йшов поруч нього з ліхтарем.
— Чого тобі треба? — запитав Егмонт.
— Нічого, — відповів Уленшпігель, — просто хочу вам посвітити.
— Забирайся геть! — крикнув граф.
— Не піду, — відповів Уленшпігель.
— Закортіло скуштувати нагая?
— Хоч і десять, аби лиш засвітити в нашій голові таке світло, щоб вам було видно аж до самого Ескоріала.
— Мені не світить і не гріє ні твій ліхтар, ні Ескоріал, — відповів граф.
— Зате мені, — сказав Уленшпігель, — аж пече, так хочеться дати вам добру пораду.
І він узяв за вуздечку графового коня, який почав брикатися й спинатись дибки.
— Вельможний пане, — знову почав Уленшпігель, — подумайте про те, що ви тепер он як чудово гарцюєте на коні, а ваша голова ще краще гарцює на ваших плечах, та, кажуть, король хоче припинити цей гарний танець — залишить вам тіло, а голову зніме і відішле танцювати в такі далекі краї, що ви її вже ніколи не дістанете. Дайте флорина, я його заробив.
— А нагая не хочеш? Геть від мене, зловісний пораднику!
— Вельможний пане, я Уленшпігель, син Клааса, спаленого живцем на вогнищі, і Сооткін, що вмерла від горя, їхній попіл б'ється в мої груди і каже мені, що як Егмонт, хоробрий воїн, стане зі своїм військом супроти герцога Альби, то буде втричі сильніший за нього.
— Ану геть від мене! — крикнув Егмонт. — Я не зрадник.
— Врятуй країну, тільки ти це можеш! — крикнув Уленшпігель.
Граф замахнувся на нього нагаєм, та Уленшпігель відскочив і крикнув:
— Візьміть очі в руки, візьміть очі в руки, графе! Рятуйте країну!
А одного разу Егмонт захотів пити і зупинився перед корчмою in't Bondt Verkin — "Рябе порося", де господинею була гарненька куртрейська молодичка, на прізвисько Musekin, тобто Мишка.
Граф, звівшись на стременах, крикнув:
— Пити!
Уленшпігель, який служив у Мишки, вийшов до графа, тримаючи в одній руці олов'яного кухля, а в другій пляшку червоного вина.
Граф упізнав його.
— А, це ти, вороне, що провіщаєш чорні нещастя? — промовив він.
— Вельможний пане, — відповів Уленшпігель, — коли мої пророцтва чорні, то це тому, що вони погано випрані. Але скажіть мені, що червоніше — вино, що ллється в горлянку, чи кров, що фонтаном б'є з шиї? Ось про що питав мій ліхтар.
Граф мовчки випив, заплатив і поїхав.
17
Уленшпігель і Ламме, верхи на ослах, яких їм дав Сімон Сімонсен, один із прихильників принца Оранського, їздили всюди і попереджали всіх громадян про чорні наміри кривавого короля та намагалися вивідати, чи нема яких новин з Іспанії.
Перевдягнувшись селянами, вони продавали овочі і бували на всіх базарах.
Якось, вертаючись з Брюссельського базару по Цегляній набережній, вони побачили в одному кам'яному домі, в кімнаті нижнього поверху, вродливу даму в шовковій сукні, з високими грудьми, живими очима. Щоки її аж пашіли рум'янцем. Вона говорила своїй молоденькій, свіженькій куховарці:
— Розтопи масла на сковорідці, бо я не люблю, коли підлива тужавіє.
Уленшпігель зазирнув у вікно.
— А я люблю хоч би яку, — сказав він. — На голодний шлунок піде хоч би що.
Дама обернулась.
— А це що за добродій, — мовила вона, — що суне носа до чужого проса?
— Ах, прекрасна дамо, — вигукнув Уленшпігель, — якби ми хоч якусь часинку побули з вами разом, то ви побачили б, як смачно може нагодувати невідомий мандрівець вродливу даму, що нудиться дома. — А потім, клацнувши язиком, додав: — Так би і з'їв.
— Кого? — запитала вона.
— Тебе, — відповів він.
— А він гарненький, — озвалась куховарка до дами. — Закличмо його, нехай увійде і розповість нам свої пригоди.
— Але ж їх двоє, — сказала дама.
— Другого я розважатиму, — мовила куховарка.
— Так, пані, нас двоє, — підтвердив Уленшпігель, — я і мій бідолашний друг Ламме, що не піднесе й ста фунтів на плечах, зате охоче нестиме п'ятсот їжі й питва у своєму шлункові.
— Сину мій, — сказав Ламме, — не кепкуй з мене, бідолахи, якому так дорого коштує наповнити свій шлунок.
— Сьогодні це тобі не буде коштувати й ліара, — мовила дама, — заходьте зараз же обидва.
— Але ж у нас є й осли, на яких ми приїхали, — зауважив Ламме.
— У стайні графа Мегема[151] буде чим нагодувати і їх, — відповіла дама.
Куховарка покинула плиту і завела Уленшпігеля й Ламме у двір з їхніми ослами, і у дворі осли зразу ж заревіли.
— Це вони, — зауважив Уленшпігель, — дають гасло, що й обід не за горами. Бідні ослики аж сурмлять з радості.
Вони обидва позлізали, і Уленшпігель мовив до куховарки:
— Якби ти була ослиця, чи захотіла б такого осла, як я?
— Якби я була жінкою, — відповіла вона, — то була б не від того, щоб мати гарного хлопця.
— Коли ти не жінка й не ослиця, то хто ж ти така? — запитав Ламме.
— Я дівчина, — відповіла вона, — а цнотлива дівчина — це не жінка й не ослиця. Зрозуміло тобі, череваню?
Уленшпігель сказав до Ламме:
— Не вір їй, вона наполовину дівчина, наполовину повія, і в кожній четвертині її сидить по два дияволи. За її шури-мури їй уже вготоване місце в пеклі на постелі, де милуватиме її сам Вельзевул.
— От капосний глузій, — мовила куховарка, — та якби матрац на тій постелі був набитий твоїм волоссям, і то я не лягла б на нього.
— А я з'їв би тебе геть усю з волоссям.
— Підлеснику, — втрутилась дама, — що ж, ти хочеш мати всіх жінок?