Але ввійшов тюремник і наказав їм вийти.
Сооткін попросила дозволу побути ще трохи. Клаас відчував, як горить її обличчя, як течуть у неї з очей рясні сльози, зрошуючи і йому лице, як все її тіло тремтить і здригається в його руках. Він теж попросив тюремника, щоб дозволив їй побути з ним.
Але тюремник сказав ще раз, щоб вона вийшла, і вирвав Сооткін з Клаасових обіймів.
Тоді Клаас сказав синові:
— Бережи її.
Уленшпігель пообіцяв і, підтримуючи матір, вийшов з нею із тюрми.
74
Другого дня, коли мала відбутися страта, прийшли сусіди і з жалощів замкнули в Катліниній хаті Уленшпігеля, Сооткін і Неле.
Але не подумали про то, що вони можуть здалеку почути зойки мученика і з вікна бачити полум'я вогнища.
Катліна блукала по місту, хитала головою і все примовляла:
— Пробийте дірку, душа хоче вийти!
О дев'ятій годині Клааса вивели з тюрми в самій сорочці, зв'язавши йому руки за спиною. Згідно з вироком, вогнище було складено на Соборній вулиці, навколо стовпа, перед ратушею. Кат і його помічники ще не встигли розікласти дрова.
Клаас, оточений вартою, терпляче дожидав, поки вони скінчать свою справу, а тим часом профос на коні, стражники і дев'ять ландскнехтів, викликаних із Брюгге, ледве стримували обурений натовп, що глухо гомонів.
Всі говорили в один голос, що жорстоко і несправедливо вбивати на схилі віку бідного, невинного чоловіка, такого доброго, працьовитого, до всіх лагідного.
Раптом усі впали на коліна і почали молитися. З собору долинув похоронний дзвін.
Катліна стояла в натовпі з самого переду. Безтямно дивлячись на Клааса і на вогнище, вона хитала головою і все кричала:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде.
Сооткін і Неле, почувши дзвін, перехрестились. Але Уленшпігель не перехрестився — він сказав, що не хоче молитися Богові так, як моляться ці кати. Він бігав по хаті, намагався виламати двері або вистрибнути в вікно, але все було міцно зачинене.
Раптом Сооткін скрикнула і затулила фартухом обличчя:
— Дим!
І троє нещасних справді побачили за вікном велику хмару чорного диму. Це був дим від вогнища, на якому стояв прив'язаний до стовпа Клаас і яке з трьох боків підпалив кат в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Клаас подивився навколо себе, і йому стало легше, коли не помітив у натовпі ні сина, ні дружини — отже, вони не бачитимуть його страждань. Чутно було, як тріскочуть дрова, як голосно молиться Клаас, гнівно гомонять чоловіки, плачуть жінки, примовляє Катліна: "Згасіть вогонь, пробийте дірку, хай душа вийде", — і як дзвонить соборний дзвін.
Раптом Сооткін стала біліша від снігу, вся затремтіла і показала пальцем на небо. Довгий, тонкий язик полум'я вирвався з вогнища і здійнявся вгору понад низькими будівлями. Клаас зазнавав нестерпної муки, бо, коливаючись за примхливим вітром, вогонь то лизав йому ноги, то смалив бороду, що аж димілась, то палив волосся на голові.
Уленшпігель схопив матір за руки, намагаючись відірвати її від вікна. Вони почули пронизливий крик — це кричав Клаас, тіло якого горіло тільки з одного боку. Але він зразу ж змовк, тільки сльози лилися йому з очей, аж груди були мокрі від них. Тоді Сооткін і Уленшпігель почули страшенний галас. Чоловіки, жінки, діти кричали:
— Клаас був присуджений до спалення не на малому вогні, а на великому. Кате, розпали вогонь!
Кат почав роздмухувати, але вогонь розгорався помалу.
— Краще задави його! — почулись крики.
І в профоса полетіло каміння.
— Вогонь! Великий вогонь! — закричала Сооткін.
І справді, велике чорне полум'я шугнуло до самого неба.
— Оце ж він умирає, — сказала вдова. — Господи Боже милосердний, прийми його невинну душу! Де ж цей король? Вирвати б мені його серце оцими ось руками!
З соборної дзвіниці лунав похоронний дзвін.
Сооткін ще раз почула жахливий крик Клааса, але не бачила, як скорчилось від муки його тіло на вогні, як перекривилось обличчя від нестерпного болю, як бився він головою об стовп. Народ кричав, свистів, жінки й хлопчаки жбурляли камінням, коли раптом дрова з усіх боків охопило вогнем і всі почули, як з полум'я і диму Клаас заволав:
— Сооткін! Тілю!
І голова його схилилась на груди, наче налита свинцем.
Тоді жалісний, пронизливий зойк розітнувся в Катліниному домі. Потім усе змовкло, лише нещасна божевільна хитала головою і примовляла:
— Душа хоче вийти!
Клаас умер. Вогонь догорав біля підніжжя стовпа, на якому повисло прив'язане за шию геть обвуглене бідне Клаасове тіло.
А з соборної дзвіниці усе лунав похоронний дзвін.
75
Сооткін стояла біля стіни у Катліниниму домі, понуривши голову, і мовчки, без сліз пригортала сина.
Уленшпігель також мовчав. Він з жахом відчував, що мати аж палає в гарячці.
Сусіди, прийшовши з місця страти, сказали, що Клаас уже відстраждав.
— Він уже в раю, — мовила вдова.
— Молись, — сказала Неле до Уленшпігеля і подала йому свої чотки, але він не захотів їх брати, бо вони освячені папою.
Настала ніч, і Уленшпігель сказав матері:
— Лягайте, мамо, спати, я посиджу біля вас.
— А чого ти будеш сидіти, — відказала Сооткін, — сон більше потрібний молодим.
Неле постелила обом на кухні й пішла.
Вони лишились удвох; у грубці догорали дрова.
Сооткін лягла спати, Уленшпігель також приліг, але чув, як вона плаче під укривалом.
Надворі у нічній тиші тільки шуміли, наче морські хвилі, дерева над каналом і провісник осені — вітер — жбурляв у вікна піском.
Уленшпігелеві раптом причулося, ніби на кухні хтось ходить. Він глянув, але не побачив нікого, став прислухатися — лише вітер гуде в комині та мати плаче під укривалом. Потім знову почув кроки, а позад себе, над головою, зітхання.
— Хто тут? — запитав він.
Ніхто не відповів, лише щось стукнуло тричі по столу. Уленшпігель злякався, аж затремтів.
— Хто тут? — запитав він ще раз.
І ніхто знову не відповів, але тричі стукнув по столу. Раптом йому видалось, ніби дві руки обнімають його і якийсь привид схилився над його обличчям. В грудях у нього зяяла глибока діра, шкіра була шершава і пахла смаленим.
— Батьку, — сказав він, — чи це твоє нещасне тіло схилилось наді мною?
Відповіді не було, і хоч привид стояв поруч із ним, він почув поклик знадвору: