Сказавши це, посланець поцілував Клааса.
А Клаас, лементуючи, все говорив:
— Замучений на колесі! Бідний брате мій!
Він не міг отямитись від великої скорботи. Проте коли бачив, що гість хоче пити і простягає свій келих, він наливав йому вина, але сам їв і пив неохоче.
Жінок не було цілий тиждень. Увесь цей час Йостів посланець жив у Клааса. Цілими ночами вони чули, як Катліна кричала у себе:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
І Клаас ішов до неї, заспокоював її лагідними словами, потім вертався до себе.
Наприкінці сьомого дня гість пішов, взявши від Клааса тільки два каролю на їжу і ночівлю в дорозі.
68
Одного разу, коли вже Неле і Сооткін вернулися з Брюгге, Клаас сидів у кухні на підлозі, наче кравець, і пришивав ґудзики до старих штанів. Неле стояла біля нього і нацьковувала собаку на чорногуза. Тіт Бібул Шнуффій то кидався па нього, то відскакував, несамовито гавкаючи. Чорногуз, стоячи на одній нозі, поважно й задумано дивився на пса і, вигнувши довгу шию, спокійно чистив пір'я на грудях. Тіт Бібул Шнуффій, бачивши таку його байдужість, починав ще завзятіше гавкати. Але, видно, ця гра набридла птахові, і він раптом, наче стрілу, пустив свого дзьоба в спину псові, який, тікаючи, несамовито заскавчав, що означало "рятуйте!".
Клаас реготав, і Неле також, тільки Сооткін не переставала дивитися на вулицю, чи не видно де Уленшпігеля.
Раптом вона сказала:
— Он іде профос і чотири стражники. Але це не до нас, звичайно. Двоє завернули за дім.
Клаас звів очі від своєї роботи…
— А двоє зупинились перед домом, — казала далі Сооткін.
Клаас устав.
— Кого ж це вони шукають на нашій вулиці? — мовила вона. — Боже милий, чоловіче, вони ж ідуть до нас!
Клаас вискочив у сад, Неле — за ним. Він шепнув їй:
— Сховай гроші. Вони в комині за заслінкою.
Неле зрозуміла, але, побачивши, що він перестрибнув через тин, що стражники схопили його за комір і що він почав відбиватися від них, вона крізь плач залементувала:
— Він не винний, не зачіпайте мого батька Клааса! Уленшпігелю, де ти? Ти б їх повбивав.
Вона кинулась на одного з стражників і вчепилась пазурами в його обличчя. Потім, мов несамовита, впала на траву і стала корчитись і кричати: "Вони вб'ють його!"
На галас прибігла Катліна і, нерухома, як стовп, хитала головою й стогнала:
— Вогонь! Вогонь! Пробийте дірку, хай душа вийде!
Сооткін нічого цього не бачила і, звертаючись до двох стражників, що ввійшли до хати, запитала:
— Панове, чого ви шукаєте в нашій убогій хаті? Коли мого сина, то він далеко. Закороткі у вас руки.
У голосі її бриніло задоволення.
Раптом вона почула крик Неле, вибігла в садок і побачила, що її чоловік на вулиці відбивається від напасників, які його схопили.
— Бий їх! — кричала вона. — Убий їх! Уленшпігелю, де ти?
Вона кинулась на поміч своєму чоловікові, але один із стражників міцно схопив її, хоч і з небезпекою для себе.
Клаас так сильно відбивався і гамселив їх, що йому, напевне, пощастило б вирватися, якби не прибігли на підмогу ті два стражники, з якими розмовляла Сооткін у хаті.
Вони зв'язали йому руки і привели на кухню. Сооткін і Неле заливалися слізьми.
— Пане профос, — сказала Сооткін, — що лихого вчинив мій чоловік, що ви ото зв'язали його мотузками?
— Він єретик, — відповів один із стражників.
— Єретик? — вигукнула Сооткін. — Мій чоловік єретик? Брешеш, дияволе!
Клаас озвався:
— Господь справедливий захистить мене.
І його повели. Неле і Сооткін, плачучи, пішли за ним слідом, вони були певні, що й їх поведуть до судді. Добрі сусіди й сусідки підходили до них, та, дізнавшися, що Клааса ведуть зв'язаного і звинувачують у єресі, вони так перелякалися, що порозбігались по своїх домівках і міцно позамикали за собою двері. Лише кілька дівчаток насмілились іти за Клаасом.
— Куди це тебе ведуть, вугляре? — питали вони.
— А, Бог не без милості, дівчатка, — відповів він. Його відпровадили в міську в'язницю. Сооткін і Неле сіли там на порозі. Надвечір Сооткін сказала Неле, щоб вона пішла й подивилась, чи не вернувся Уленшпігель.
69
Всю околицю швидко облетіла новина, що одного чоловіка ув'язнено за єресь і слідство провадитиме інквізитор Тітельман[113], канонік з міста Рене, прозваний Невблаганним. Уленшпігель жив тоді в Коолькерке, в одної вродливої, лагідної удовиці, і запобіг у неї такої ласки, що вона ні в чому не могла йому відмовити. І він жив у неї як сир у маслі, в теплі та в добрі, але одного разу підлий суперник, сільський старшина, підстеріг його ранком, як він виходив з таверни, і кинувся на нього з дрючком. Та Уленшпігель, щоб охолодити його запал, вкинув його в ставок, звідки старшина насилу виліз — зелений як жаба і мокрий як хлющ.
Вчинивши цей славний подвиг, Уленшпігель мусив покинути Коолькерке і щодуху тікати в Дамме від помсти старшини.
Вечір був прохолодний, Уленшпігель біг хутко — йому хотілось якнайшвидше бути дома. Він уже бачив у своїй уяві, як Неле сидить за шитвом, Сооткін готує вечерю, Клаас в'яже дрова, Шнуффій гризе кістку, а чорногуз дзьобає хазяйку в живіт, щоб та дала йому чогось їсти.
Дорогою він зустрів мандрівного крамаря.
— Куди це ти так поспішаєш? — запитав його той.
— В Дамме, додому, — відповів Уленшпігель.
— В місті небезпечно, там хапають реформатів, — сказав крамар і пішов далі.
Дійшовши до корчми Roode Schildt — "Червоний щит", Уленшпігель зайшов випити.
Хазяїн запитав його:
— Чи ти часом не син Клааса?
— Атож, — відповів Уленшпігель.
— То поквапся додому, — сказав baes, — бо лихо спіткало твого батька.
Уленшпігель запитав його, що ж там трапилось.
Baes відповів, що він устигне ще про це довідатись.
І Уленшпігель побіг далі.
На околиці Дамме собаки, що лежали біля всіх дверей, зчинили ґвалт і кинулись йому під ноги. На гавкіт повибігали жінки з будинків і почали всі враз:
— Звідкіля йдеш? А чи знаєш новину про свого батька? А де твоя мати? Чи не в тюрмі часом? Ой лишенько! Хоч би не спалили!
Уленшпігель побіг ще хутчіш.
Він зустрів Неле, і вона сказала йому:
— Тілю, не йди додому. Там ім'ям короля сторожа влаштувала засідку.
Уленшпігель зупинився.
— Неле, — запитав він, — чи правда, що Клаас, мій батько, в тюрмі?