Одної ночі Уленшпігель, щоб не змерзнути, притулився в порожньому вулику, геть скоцюрбившись, і став виглядати зверху крізь дірочки, яких було всього дві.
Уленшпігель вже почав був куняти, коли раптом хруснула загорожа і він почув розмову двох чоловіків, напевне, злодіїв. Він глянув крізь дірочки і побачив, що обидва вони мали довге волосся і довгі бороди. Але ж бороду носили тільки дворяни.
Вони пробували вулик за вуликом і, нарешті, підійшовши до того, де сидів Уленшпігель, сказали:
— Візьмемо оцього: він найтяжчий.
Потім узяли його на дрючки й понесли.
Уленшпігель не надто втішався їздою у вулику. Ніч була місячна, злодії йшли мовчки. Через кожні п'ятдесят кроків вони зупинялися трохи відпочити, а потім рушали далі. Той, що йшов попереду, люто лаявся крізь зуби, що важко нести, а задній лише жалісно скиглив. Бо на цьому світі є два види ледарів: одні проклинають будь-яку працю, а другі лише нарікають, коли їм доводиться працювати.
Тим часом Уленшпігель знічев'я смикав переднього злодія за чуба, а того, що йшов ззаду, за бороду, і то так міцно, що злючий передній, якому набридли ці жарти, крикнув до скиглія:
— Ану перестань мені смикатися за чуба, бо як трісну тебе по макітрі, то вжену її тобі в груди, тоді будеш визирати крізь ребра, як злодій крізь тюремні грати.
— Та хіба ж я посмів би, друже? Це скоріше ти мене смикаєш за бороду, — мовив скиглій.
Злий відповів:
— Буду я ще ловити воші у твоїх пархах!
— Друже, — сказав скиглій, — не хитай так вулика, мої бідні руки вже не витримують!
— Я їх тобі зовсім повикручую зараз, — крикнув злючий.
Поставивши вулик на землю, він скинув свого пояса і
скочив до товариша. І почалася між ними бійка. Злий ще й шпетив його на всі заставки, а скиглій благав пощади.
Тим часом Уленшпігель виліз із вулика, відволік його в сусідній гайок і, сховавши так, щоб його можна було знайти, вернувся до Клааса.
Отак із нерозумної сварки користається кмітливець.
20
Коли Уленшпігелеві було вже п'ятнадцять років, він одного разу в місті Дамме розіп'яв намет на чотирьох тичках і почав вигукувати, що тепер кожний може тут побачити в гарній солом'яній рамі свій образ, теперішній і майбутній.
А коли підходив який-небудь бундючний законник-чванько, якого аж розпирало з пихи, Уленшпігель виглядав із рами і, скрививши обличчя, наче стара мавпа, говорив:
— Тобі, пико стара, не цвісти, а гнити пора. Подивись на мене, я твоє дзеркало, мацапуро вчена.
Якщо підходив завзятий солдат, Уленшпігель ховався і замість свого обличчя виставляв полумисок з м'ясом та хлібом і примовляв:
— На, жери, на війні з тебе все одно зварять юшку, мій солдатику, поживо для круків. Подобається тобі моє пророкування чи ні?
Коли підходив старий, несучи безславну, хоч і сиву, голову, і підводив до Уленшпігеля молоду жіночку, він ховався, як і від завзятого солдата, і виставляв у вікно деревце, геть обвішане роговими колодочками ножів, гребінцями, скриньками — все з рогу, і гукав:
— З чого зроблено всі оті цяцьки, паночку? Чи не з рогу, що так добре росте в садах у старих чоловіків? Хто ж тепер скаже, що рогоносці не корисні для держави люди?
І поряд з деревцем Уленшпігель виставляв своє молоде обличчя.
Старий шкарбан аж заходився кашлем від злості, а краля, заспокоївши його рукою і усміхаючись, підходила до Уленшпігеля:
— А моє дзеркало покажеш мені? — питала вона.
— Підійди ближче, — відповідав Уленшпігель.
Як тільки вона підходила, він цілував її де тільки міг і казав:
— Твоє дзеркало — це буйна молодість, що ховається за ширінькою.
Краля відходила, давши йому флорина або й два.
Товстому й губатому ченцеві, який просив показати йому теперішнє й майбутнє, Уленшпігель відповідав:
— Тепер ти лантух із шинкою, а потім буде з тебе льох із пивом, бо солоне завжди викликає спрагу. Чи не так, череваню? Дай патара, бо я тобі не збрехав.
— Сину мій, — відповідав чернець, — ми ніколи не носимо грошей.
— Ну, тоді гроші тебе носять, — відповідав йому Уленшпігель, — бо я знаю, що ти їх носиш під устілкою сандалій. Дай же мені їх.
— Сину мій, — казав чернець, — то монастирські гроші. Але що ж робити, коли треба, то вже витягну тобі два патари за труд.
І чернець давав гроші, а Уленшпігель ласкаво їх брав.
Отак він показував у своєму дзеркалі теперішнє й майбутнє жителям міст Дамме, Брюгге, Бланкенберга і навіть Остенде.
І замість того, щоб казати їм по-фламандському: "Ik benn u lieden spiegel" — "Я ваше дзеркало", — він казав їм скорочено: "Ik ben ulen spiegel", — так, як ще й тепер говорять у східній і західній Фландрії.
Ось звідки й пішло його прізвисько — Уленшпігель.
21
Коли він став уже великий, йому дуже припало до вподоби тинятися по ярмарках та по базарах. Надибавши гобоїста, скрипаля або дударя, він за патар просив навчити його грати.
Особливо добре навчився він грати на rommelpot'і — інструменті, що складався з горщика, міхура та очеретини. От як він його майстрував: натягав на горщик вогкого міхура, його край прив'язував до одного кінця очеретини, яку другим кінцем упирав у дно горщика, а міхура так туго натягав на вінця горщика і перев'язував, що він мало не лопався. Вранці міхур висихав і, як ударити в нього, бухкотів, наче бубон, а очеретина, коли її зачепити пальцями, звучала, як віола. На Різдво та Водохрещі Уленшпігель зі своїм інструментом, що гудів і гавкав, як здоровенний пес, ходив колядувати та щедрувати в компанії дітлахів, які носили засвічену паперову звізду.
Коли в Дамме приїжджав маляр, щоб змалювати на полотні членів якої гільдії в побожній позі — на колінах, Уленшпігель, бажаючи побачити, як він працює, просив дозволити йому розтирати фарби, беручи за працю тільки шматок хліба, кухоль пива та три ліари.
Розтираючи фарби, він пильно стежив за тим, як майстер малює, а коли його не було, то й сам пробував малювати, але вживав надто багато червоного кольору. Він пробував змалювати Клааса, Сооткін, Катліну і Неле, а також різний посуд — горщики, кухлі. Клаас, дивлячись на його роботу, пророкував йому, що хай лише пильно візьметься за малювання, то згодом загрібатиме флорини лопатою, особливо якщо навчиться розмальовувати speelwagen'и — так у Фландрії та Зеландії називають фургони мандрівних акробатів.