— Вони вбили її, — мовила Неле.
І розповіла йому про своє горе.
І вони дивилися одне на одного і плакали з любові й журби.
На бенкеті вони пили і їли, а Ламме сумно дивився на них і говорив:
— Ах, жіночко моя, де ти?
Прийшов священик і звінчав Неле й Уленшпігеля.
Вранішнє сонце застало їх на шлюбній постелі. Вони лежали одне біля одного. Неле поклала голову на плече Уленшпігелеві, і, коли сонце збудило її, він сказав:
— Миле моє личко, кохане серденько, ми будемо мститися за Фландрію.
Вона поцілувала його в губи.
— Шалена голова, сильні руки! — мовила вона. — Хай Бог благословить наші сопілку і меч.
— Я дам тобі військовий одяг.
— Зараз же? — запитала вона.
— Зараз, — відповів Уленшпігель. — Але хто сказав, що ранком найкращі полуниці? Твої уста значно солодші!
9
Уленшпігель, Ламме і Неле, як і їхні друзі й товариші, відбирали в монастирях усе, що ченці видурювали в людей за допомогою процесій, фальшивих чудес та інших католицьких фокусів. Це робилося всупереч наказам Мовчазного, принца свободи, але гроші йшли на воєнні потреби. Ламме Гудзак, не задовольняючись лише грішми, забирав у монастирях ковбаси, шинку, пляшки з вином і пивом і вертався веселий, несучи і спереду і ззаду цілу низку птиці — гусей, індиків, півнів, курей і курчат, тягнучи на мотузках монастирських телят і свиней.
— Все це по праву війни, — казав він.
Вельми задоволений з усякої здобичі, він приносив її на корабель, щоб тут добре попоїсти, але завжди скаржився, що корабельний кухар цілковитий невіглас у високому мистецтві підлив і печень.
Якось одного дня гези, добре хильнувши пива після перемоги, мовили до Уленшпігеля:
— У тебе винятковий нюх на всі новини, ти знаєш, де що на війні діється. Заспівай нам про це пісню. Ламме буде бити в барабан, а твоя вродливиця приграватиме на сопілці.
Уленшпігель сказав:
— У травні, ясного і свіжого дня, Людвіг Нассауський намірився увійти в Монс[224], але не знайшов там ні своєї піхоти, ні кінноти. Купка його прихильників відчинила брами і спустила міст, щоб він міг увійти в місто. Але городяни захопили міст і брами. Де ж військо графа Людвіга? Городяни ось-ось підіймуть міст. Граф Людвіг засурмив у ріг.
І Уленшпігель заспівав:
Де твої вершники, де піхотинці?
В лісі блукають, витоптують все:
Сухую траву й пахучі конвалії.
І на войовничих червоних обличчях,
На спинах лискучих у коней дебелих
Промінням виблискує сонце пресвітле.
Графа Людвіга ріг засурмив —
І слухають всі. Тихо б'є барабан.
Повіддя попущено, й з місця,
Як блискавка й вихор,
Мчить, брязкотить залізний смерч.
Летять вони, вершники дужі.
Скоріше, скоріше! На виручку!
Вже міст піднімають…
Врізаються в боки до крові остроги.
Вже міст піднімають: втрачено місто.
Вже близько… от-от. Та невже запізнились?
Повіддя попущено. Мчать, наче вітер.
Граф де Шомон[225] на своїм румаку
Стрибає на міст — і він опускається знов.
Місто здобуто! Ви чуєте?
На вулицях Монса,
Як блискавка й смерч,
Як вихор залізний, вершники мчать.
Шомонові слава й його румакові!
Сурміть, сурмачі, і гриміть, барабани!
Прийшла косовиця на луки пахучі;
Жайворон в небі високім співає.
Хай живе пташка свободи!
Гриміть, барабани слави!
Шомонові — слава! І слава — коневі!
За їхнє здоров'я! Все місто вже наше!..
Хай живе гез!
І гези співали на кораблях:
Ісусе Христе, глянь на військо своє.
Нагостри нашу зброю, Господи.
Хай живе гез!
І Неле, усміхаючись, пригравала на сопілці, а Ламме бив у барабан. І вгору, у небо, до Престолу Господнього, здіймалися золоті келихи і линули пісні свободи. І хвилі, як сирени, свіжі й чисті, мелодійно хлюпотіли навкруг корабля.
10
У серпні, одного дня, жаркого й душного, Ламме охопила туга. Його веселий барабан затих і заснув, а палички визирали з торбини. Уленшпігель і Неле, закохані й веселі, грілися на сонці. Дозорці, сидячи на щоглах, посвистували й співали, пильно вдивляючись у широке море, чи не побачать де якої здобичі.
Трелонг раз у раз питав їх, та вони лише відповідали:
— Niets (нічого).
Ламме, блідий і пригнічений, жалібно зітхав. І Неле запитала його:
— Чого це ти, Ламме, такий сумний?
А Уленшпігель додав:
— Ти худнеш, сину мій.
— Атож, — відповідав Ламме, — я сумний і худну. Серце моє втрачає веселість, а моя славна пика — свіжість. Еге ж, смійтеся, смійтеся ви, що знайшли одне одного, пройшовши через тисячі небезпек. Глузуйте з бідного Ламме, що живе, як удівець, хоч він одружений, а ось вона, — сказав він, показуючи на Неле, — змогла вирвати свого коханого з обіймів мотузки, що могла б на смерть його закохати, і сама буде його останньою любов'ю. Вона зробила добре, хай Бог її благословить, але нехай вона не сміється з мене. Так, так, ти не повинна сміятися з бідолашного Ламме, Неле моя дорога. Моя жінка сміється за десятьох. Ох, жінки, жінки, ви нечутливі до чужих мук! Болить моє серце, вражене мечем розлуки, і ніхто його не загоїть, тільки моя жінка.
— Або кусень доброї печені, — докинув Уленшпігель.
— Авжеж, — відповів Ламме. — Але хіба ж дістанеш м'яса на цьому злиденному судні? На королівських кораблях у м'ясниці дають на тиждень чотири рази м'ясне і тричі рибу. До речі, про рибу. Хай скарає мене Господь, коли не правда, що ця суха-пресуха риба тільки даремно розпалює кров, мою бідну кров, яка незабаром зійде вся з іншою рідиною. У них там і пиво, і сир, і добра юшка, і добрі трунки. Еге ж, у них там усе є, чим задовольняють шлунок: і сухарі, і житній хліб, і пиво, і масло, і копчена шинка. Так, так, усе: і сушена риба, і сир, і гірчиця, і сіль, і квасоля, і горох, і крупи, і оцет, і олія, і сало, і дрова, і вугілля. А нам заборонили навіть забирати худобу, хоч би чию — попівську, панську чи селянську. Ми їмо самі оселедці і п'ємо поганеньке пиво. Біда мені, я нічого не маю: ні любощів жінки, ні доброго вина, ні dobbelebruinbier'а, ні добрих харчів. То в чому ж тоді наша втіха?
— А я зараз тобі розтлумачу, Ламме, — озвався Уленшпігель. — Око за око, зуб за зуб. У Парижі у Варфоломіївську ніч[226] вони вбили десять тисяч душ, вільних душ, в одному тільки Парижі! Король сам, своїми руками, стріляв у свій народ. Прокинься, фламандцю, хапай сокиру і не давай пощади: ось у чому наша втіха. Бий іспанців і католиків — ворогів наших — всюди, де запопадеш. Перестань думати про їжу! Вони возили свої жертви — і живих і мертвих — до річки й скидали їх у воду цілими хурами. І живих і мертвих, чуєш, Ламме? Дев'ять днів Сена текла червона від крові, і вороння хмарами літало над містом. Страхітлива різанина була й по інших містах: в Ля Шаріте, Руані, Тулузі, Ліоні, Бордо, Бурже, Mo. Ти бачиш зграї собак, що об'їлися й лежать біля трупів? У них щелепи втомилися від роботи. А чому так важко літають ворони? Бо вони пообжиралися м'ясом нещасних жертв. Чи чуєш, Ламме, стогін жертв, які волають про помсту і співчуття? Прокинься, фламандцю! Ти все говориш про свою дружину. Я не думаю, що вона зрадила тебе. Вона до нестями тебе кохає, мій бідний друже. І не була вона серед тих придворних дам, котрі в ніч різанини роздягали своїми ніжними ручками трупи чоловіків, щоб подивитись — великі чи малі в них чоловічі ознаки. І вони реготалися, ці дами, величні у своїй розпусті. Порадуйся ж, мій сину, і не зважай на рибу і на погане пиво. Якщо після оселедця негарний запах у роті, то куди огидніший запах від цієї підлоти. І ось убивці тепер бенкетують, руками, на яких ще не відмита кров, ріжуть жирних гусей і частують паризьких красунь — той крильцем, той стегенцем, той куприком. А вони ж цими руками тільки-но торкалися іншого м'яса, холодного м'яса.