Кат оголив йому шию і плечі і показав усім брунатну, волохату родимку.
— Ах, яка в тебе біла шкіра! А плечі, як у дівчини. Ти гарний, Гансе, мій коханий. Пити!
Потім кат увіткнув у родимку довгу голку, але кров не виступила.
Старшини зашепотілися поміж собою:
— Це диявол! Він убив Йооса Даммана і взяв на себе його подобу, щоб певніше дурити бідних людей!
Суддя і старшини перелякалися.
— Це диявол, його тіло зачароване.
А Йоос Дамман сказав:
— Але ж ви добре знаєте, що ніякі це не чари, що на тілі бувають нарости, які можна колоти, а кров не буде йти. Якщо Гільберт і брав гроші у цієї відьми, а вона таки справжня відьма, коли сама каже, що спала з дияволом, то він брав їх з доброї волі цієї паскуди, це була йому, дворянинові, винагорода за його любов. Повії завжди так роблять. А хіба ж нема на світі і розпусних молодиків, що їм, як і повіям, жінки платять за їхню силу і красу?
Старшини тим часом знову заговорили між собою:
— Чи бачили ви таку диявольську самовпевненість? З родимки в нього кров не виступила. Він убивця, диявол, чаклун, а хоче видати себе за простого дуелянта і звалити інші злочини на свого приятеля, такого самого диявола, тіло якого він убив, але не душу… Погляньте, яке в нього бліде обличчя, достоту як у дияволів, — червоне в пеклі, бліде на землі, бо вони ж зовсім не мають життєвого вогню, який червонить обличчя, а всередині в них самий попіл. Його треба знову посадити на вогнище, щоб він почервонів і згорів.
Тоді озвалась Катліна:
— Так, так, він диявол, проте диявол добрий, диявол ніжний. І святий Яків, його покровитель, дозволив йому вийти з пекла. І кожного дня молиться за нього Ісусу Христу. Він має бути в чистилищі тільки сім тисяч років: так хоче Свята Діва, але сатана цьому противиться. А проте Свята Діва зробить по-своєму. Хіба ж ви підете проти неї? Ось гляньте на нього: що в ньому є від диявола? Хіба тільки холодне тіло та лице, що блищить, як влітку морська хвиля під час грози.
Йоос Дамман крикнув:
— Мовчи, відьмо, через тебе ще спалять мене! — Потім, звернувшись до судді та старшин, сказав: — Подивіться на мене, хіба ж я диявол? Моє тіло, як і у всіх, з м'яса, кісток, крові й води. Я п'ю і їм, перетравлюю їжу і вивергаю, як і ви. Моя шкіра така, як і ваша, такі самі й ноги. Кате, роззуй мене, бо я не можу ворухнути зв'язаними ногами.
Кат трохи боязко роззув його.
— Дивіться, — мовив Йоос Дамман, показуючи свої білі ноги, — хіба це диявольські роздвоєні копита! А що я блідий, то хіба ж серед вас нема таких блідих, як я? Ось я вже бачу трьох таких. Коли хто й грішить, то не я, а он та підла відьма та її клята донька-наклепниця. Звідки у неї могли бути гроші, які вона віддала Гільбертові, звідки ці флорини? Чи не від самого диявола, який заплатив їй, щоб вона звела наклеп і допровадила до смерті благородного, ні в чому не винного чоловіка? Це їх обох треба спитати, хто задавив у дворі собаку, хто відкопав схованку і спорожнив її, а потім утік, напевне, щоб заховати пограбований скарб десь-інде. Вдова Сооткін не звірялась мені, бо зовсім і не знала мене, а їм вона вірила і бачилася з ними щодня. Це вони обидві вкрали гроші, які належали імператорові.
Писар записував, а суддя звернувся до Катліни:
— Жінко, що ти скажеш на своє виправдання?
Катліна, закохано втупившись у Йооса Даммана, промовила:
— Настав час кричати орлану, мій коханий Гансе, в мене є Гільбертова рука. Вони кажуть, що ти віддаси сімсот каролю. Заберіть вогонь! Заберіть вогонь! — раптом закричала вона. — Пити! Пити! Голова горить! Бог і янголи їдять яблука на небі.
І вона зомліла.
— Розв'яжіть її, — сказав суддя.
Кат і його помічники розв'язали її. І всі побачили, що вона не встоїть на своїх набряклих ногах, бо кат надто міцно стягнув їх мотузком.
— Дайте їй пити, — сказав суддя.
Їй дали кухоль свіжої води, яку вона пожадливо стала пити, схопивши кухоль зубами, наче собака кістку, і довго не випускала його. Потім їй дали ще води, і вона хотіла напоїти Йооса Даммана, але кат вирвав кухоль у неї з рук. Вона впала і вмить заснула як мертва.
Йоос Дамман закричав тоді, як шалений:.
— Я також хочу пити й спати! Чому ви даєте їй пити? Чому дозволяєте спати?
— Бо вона жінка, квола й божевільна, — відповів суддя.
— Вона вдає божевільну, — скрикнув Йоос Дамман, — вона відьма. Я хочу пити, я хочу спати!
І він заплющив очі, але помічники ката стали бити його по обличчю.
— Дайте мені ножа, — кричав він, — я посічу на шматки цих мужлаїв. Я дворянин, і мене ніколи не били по обличчю. Води! Спати! Я не винний. Я не брав цих семисот каролю — це Гільберт. Пити! Я ніколи не чаклував, не чарував. Я не винний, пустіть мене. Пити!
Тоді суддя запитав:
— А що ти робив з того часу, як покинув Катліну?
— Я не знаю ніякої Катліни, я не кидав її, — сказав він. — Ви питаєте мене про речі, що не стосуються до діла. Я не буду вам відповідати. Пити! Дайте мені поспати! Я вам сказав, що Гільберт винний у всьому.
— Розв'яжіть його, — сказав суддя. — Одведіть у в'язницю. Але щоб не їв і не спав, поки не признається у ворожбитстві і чаклуванні.
Це завдавало Дамману жорстоких страждань. Він так голосно кричав у в'язниці: "Пити! Пити!" — що всі люди чули, та жалю до нього не мали. Коли ж він засинав, а тюремники били його по обличчю, він схоплювався лютий, як тигр, і кричав:
— Я — дворянин, я вас усіх переб'ю, мужлаї прокляті! Я піду до короля, нашого володаря! Пити!
Але він не зізнавався, і його мучили далі.
6
Був травень, липа справедливості стояла зелена, зеленіли й дернові лави, на яких сиділи судді. Неле викликали свідчити. Цього дня повинні були оголосити вирок.
Навколо тиснувся народ — чоловіки, жінки, ремісники, міщани. Ясно світило сонце.
Катліна і Йоос Дамман були теж приведені сюди. Дамман, здавалося, ще більше зблід через тортури, спрагу й безсонні ночі.
Катліна, яка не могла встояти на своїх тремтячих ногах, показуючи на сонце, прохала:
— Заберіть вогонь, голова горить!
І ніжно дивилася на Йооса Даммана.
А він дивився на неї з ненавистю й презирством.
Його друзі дворяни були також тут. Їх викликали в Дамме до суду за свідків. Суддя почав так: