— Справді прийняв би? — запитала Сооткін.
— Я ж сказав, — мовив Клаас.
Сооткін понесла до Катліни цю новину.
Катліна аж нестямилася від радості і захоплено вигукнула:
— От добрий чоловік! Його слова — це рятунок моєї дитини, — додала вона тремтячим голосом, — хай вона буде благословенна від Бога і від диявола, якщо тільки він зродив її, бідну крихітку, чую вже — вона ворушиться у мене під серцем.
Сооткін і Катліна породили разом, перша — хлопчика, друга — дівчинку. Обох понесли хрестити як Клаасових дітей. Синові дали ім'я Ганс, і він зразу й помер, дівчинці дали ім'я Неле, і вона вижила.
Пила вона трунок життя з чотирьох глеків: з двох у Катліни і з двох у Сооткін. І дві матері лагідно сперечалися, хто даватиме пити дитині. Та хоч як хотіла Катліна годувати дитину, а мусила від цього відмовитись, щоб не запитали, звідкіль же в неї молоко, раз вона не була матір'ю.
Коли маленьку Неле, її донечку, відлучили від грудей, вона взяла її до себе і пустила до Сооткін лише тоді, як дівчинка почала звати її мамою.
Сусіди казали, що Катліна добре зробила, взявши на виховання доньку Клаасів, бо вона живе в достатку, а Клааси ніяк із злиднів не можуть вилізти.
16
Якось одного ранку Уленшпігель сидів сам удома і, щоб не нудитись, робив собі кораблика з батьківського черевика. Він уже вставив грот-щоглу в підошву і зробив дірку в носку, щоб туди вставити бушприт, як раптом у напіврозчинених дверях з'явилась кінська голова і верхня частина тіла вершника.
— Чи є хто в хаті? — спитав вершник.
— Є, — відповів Уленшпігель, — людина, півлюдини і кінська голова.
— Як, як? — здивувався вершник.
— А ось так, — відповів Уленшпігель, — ціла людина — я, половина — ти, кінська голова — це голова твого коня.
— Де твої батько-мати? — запитав той, і Уленшпігель відповів:
— Батько пішов робити з поганого гірше, а мати намагається завдати нам ганьби або шкоди.
— Скажи-но ясніше, — мовив вершник.
Уленшпігель відповів:
— Батько пішов у поле копати ями, щоб мисливці там ноги поламали і нашого жита не топтали. А мати пішла грошей позичати. Як віддасть мало — завдасть нам ганьби, як багато — завдасть нам шкоди.
Вершник спитав, як виїхати на дорогу.
— Стежкою, де ходять гуси, — показав Уленшпігель.
Але той незабаром вернувся, саме тоді, як Уленшпігель робив з другого черевика галеру з веслярами.
— Ти мене підманув, — сказав він, — там є тільки баюра, де вони бовтаються.
Уленшпігель відповів:
— Я ж тобі не казав іти туди, де гуси бовтаються, а де вони ходять.
— Покажи мені нарешті дорогу, що йде в Гейст, — сказав подорожній.
— У нас у Фландрії ходять люди, а не дороги, — відповів Уленшпігель.
17
Одного дня Сооткін сказала до Клааса:
— Чоловіче, у мене аж серце нив. Ось уже третій день, як Тіля нема дома. Чи не знаєш, де він?
Клаас відповів сумно:
— Мабуть, там, де й бродячі собаки. Волочиться десь на шляхах з такими волоцюгами, як і сам. Тяжко покарав нас Господь таким синком. Коли він народився, то я думав, що це буде нам радість і підтримка на старості у домі. Я сподівався зробити з нього доброго робітника, а лиха доля створила з нього ледацюгу й волоцюгу…
— Не будь такий вже суворий до нього, чоловіче, — мовила Сооткін. — Нашому синкові лише дев'ять років, і він пустує, як і всі діти. Він, як оте дерево, що перше скидає кору на дорогу, а потім уже випускає листочки, що додають йому краси і пошани. Ніде правди діти, шибеник з нього чималий, але хто зна, можливо, згодом воно повернеться йому ж на користь, якщо він вживатиме своїх витівок не на зле, а на добре діло. Він любить поглузувати з інших, але згодом і це може знадобиться йому в якійсь веселій компанії. Він регоче безперестанку, але хто з дитинства має кислу пику, то це погана ознака для майбутнього. Багато бігає? Зате буде краще рости. Не працює? Та він ще й не розуміє, що праця — то наш обов'язок. А що по кілька днів не буває дома і тиняється невідомо де, то це тому, що не відчуває, як це нас дуже бентежить, але серце в нього добре, він любить нас.
Клаас похитав головою і не відповів нічого, а коли він заснув, Сооткін довго нишком плакала. Вранці їй уже здавалося, що син захворів і лежить десь на шляху. Вона вийшла з дому подивитися, чи не вертається він. Але не видно було нікого, і вона сіла біля вікна й почала дивитися на дорогу. Щоразу її серце радісно билося в грудях, як тільки десь чулися легенькі кроки якого-небудь хлопчака. Але, побачивши, що то не Уленшпігель, бідна мати гірко плакала.
А тим часом Уленшпігель зі своїми товаришами-халамидниками був на суботньому базарі в Брюгге.
А там же кого тільки нема: шевці й кравці в окремих халабудках, лахмітники, meesevanger'и з Антверпена, тобто птахолови, що ловлять разом із совами уночі синичок, тут торговці одягом, котячими шкурками на рукавички, нагрудники, каптани, а ось і всілякі покупці, городяни й городянки, слуги й служниці, хлібники, економи, булочниці й пекарі, куховарки й кухарі, всі всуміш, покупці й крамарі, всі кричать, гукають, ганять товар або вихваляють.
В одному кінці площі стояв гарний полотняний намет, на чотирьох тичках нап'ятий. При вході стояв селянин з Алоста[51], а біля нього два ченці, що збирали пожертви. Селянин показував лише за один патар побожному люду відламок кістки з плеча святої Марії Єгипетської[52]. Він вихваляв до хрипоти чесноти святої, не забувши у своїй оповіді згадати, як вона, не мавши грошей, заплатила молодому перевізникові натурою, боячись, що согрішить проти Святого Духа, коли не винагородить за труд.
А два ченці ствердно кивали головами на знак того, що селянин каже щиру правду. Біля них товстенна червонопика баба, хтива, як Астарта[53], дула щосили в погану дуду, а славненька дівчинка поруч виспівувала пісеньку, як пташенятко. Але ніхто її не слухав. Над входом у намет, на мотузці між двох тичок, висіло почеплене за вушка відро зі свяченою у самому Римі водою. Так принаймні казала товстуха, а два ченці ствердно кивали головами. Уленшпігель, поглянувши на відро, замислився.
До однієї з тичок намету був прив'язаний ослик, якого, мабуть, годували сіном, а не вівсом, і то не досхочу: понуривши голову, він безнадійно дивився навкруги, чи не знайде хоч будячка на поживу.