Легенда про Уленшпігеля

Страница 119 из 152

Шарль де Костер

Катліна відрізала у нього руку і сховала у свій кошик. Намісник дозволив їй це і наказав зняти з трупа всі відзнаки та одежу. Катліна запитала, чи й це Гансів наказ, і коли намісник відповів ствердно, вона виконала все.

Коли труп був роздягнутий, всі побачили, що він зсохся, як дерево, і анітрохи не згнив. Потім намісник та урядовці звеліли засипати його знову і пішли, а стражники понесли одяг.

Коли вони підійшли до в'язниці, намісник сказав Катліні, що Ганс її чекає, і вона радісно ввійшла туди.

Неле хотіла не пустити її, але Катліна водно повторювала:

— Я хочу бачити Ганса, мого пана.

І Неле, ридаючи, сіла на порозі в'язниці, бо знала, що Катліну взято під варту, як чарівницю, за те, що чаклувала й креслила на снігу.

І в Дамме говорили, що пощади їй не буде.

Катліну замкнули в західному підземеллі в'язниці.

5

Другого дня подув з Брабанту вітер, сніг розтанув, і луки залило водою.

А дзвін, прозваний borgstorm, скликав суддів на засідання трибуналу Vierschare під намет, бо дернові лави були мокрі.

Навколо суддів з'юрмився народ.

Йооса Даммана привели незв'язаного, в його дворянській одежі. Катліну привели також, у тюремному халаті з сірого полотна, зі зв'язаними спереду руками.

На допиті Йоос Дамман признався, що вбив свого друга Гільберта на поєдинку шпагою. Коли ж йому зауважили: "Його вбито кинджалом", — він відповів:

— Я добив його уже на землі, бо він довго не вмирав. Я вам признаюсь у цьому, бо знаю, що за законами Фландрії заборонено переслідувати вбивцю, якщо минуло десять років.

Суддя запитав його:

— Ти не чаклун?

— Ні, — відповів Дамман.

— Доведи це, — мовив суддя.

— Я зроблю це слушного часу і в належному місці, а зараз не бажаю, — відповів Йоос Дамман.

Тоді суддя запитав Катліну, та вона не чула нічого — не зводила очей з Ганса.

— Ти — мій володар у зелених шатах, прекрасний, як ясне сонечко. Забери вогонь, мій коханий!

Тоді Неле відповіла за Катліну:

— Вона може сказати вам лише те, що вам відомо, панове судді. Вона ж не чаклунка, а просто божевільна.

Тоді суддя сказав:

— Чаклун — це той, хто свідомо диявольськими засобами намагається досягнути якоїсь мети. А тому ці двоє — чоловік і жінка — чаклуни і у своїх намірах, і в діях; він — бо давав їй масть, щоб полетіти на шабаш, і натирав своє обличчя, щоб світилося, як у Люцифера, з метою виманити гроші та задовольнити свою хіть; вона ж підкорилася йому, вважаючи його за диявола, і піддалася його волі. Він чинив злочини, а вона явна його співучасниця. Отже, тут не може бути пощади, я кажу це тому, що старшини й народ, як мені здається, надто поблажливо ставляться до цієї жінки. Щоправда, вона не вбивала, не крала, не насилала на людей чи на худобу пошестей, не лікувала хворих недозволеними ліками, а лише простими, всім відомими травами, чесно, по-християнському. Та вона хотіла доньку свою віддати дияволові, і коли б та, незважаючи на свій юний вік, сміливо і мужньо не опиралась цьому, то Гільберт оволодів би нею і вона стала б такою самою відьмою, як і мати. А тому я питаю вас, шановні панове судді, чи не вважаєте ви за потрібне їх обох узяти на тортури?

Старшини не відповіли нічого, показуючи цим, що вони не схвалюють тортур для Катліни.

Тоді суддя знову заговорив:

— Я так само, як і ви, пройнявся до цієї жінки жалем і співчуттям. Але ж хіба ця така покірна дияволові божевільна відьма не могла б відрізати серпом голову своїй доньці, як це вчинила з наказу нечистого Катріна Дарю у Франції зі своїми двома доньками, коли б цього зажадав її розпусний коханець? Або хіба не могла б вона з наказу того ж таки жахливого коханця наслати моровицю на худобу чи зіпсувати масло на маслоробні, вкинувши туди цукру? Хіба не брала б вона участі в чорних месах, блудодійстві та іншій мерзоті? Хіба не могла б вона їсти людське м'ясо, вбивати дітей, щоб пекти з їхнього м'яса пироги, як це робив один пиріжник у Парижі? Не могла б відрізати литки у вішальників, щоб, принісши додому, вгризатися в них зубами, вчинивши тим самим найганебніше злодійство і блюзнірство? От через те я й гадаю, що судові слід піддати Катліну та Йооса Даммана тортурам, щоб допитатися, чи не вчинили вони, Катліна і Йоос Дамман, ще яких гірших злочинів, крім тих, що нам уже відомі. Адже ж Йоос Дамман признався нам тільки у вбивстві, а Катліна теж не все розповіла, ось чому, згідно з законами імперії, нам і належить чинити саме так, як я сказав.

І старшини ухвалили взяти їх на тортури в п'ятницю, тобто післязавтра.

Неле благала:

— Помилуйте, панове судді!

І народ кричав разом з нею. Але надаремне.

А Катліна не зводила очей з Йооса Даммана і повторювала:

— Я дістала Гільбертову руку, приходь по неї сьогодні вночі, мій коханий.

І їх знову відвели у в'язницю.

Там з наказу трибуналу тюремник приставив до кожного по два сторожі, які били їх щоразу, коли вони хотіли заснути, проте сторожі Катліни все ж таки дали їй виспатися, а сторожі Йооса Даммана жорстоко лупцювали його щоразу, тільки-но він заплющував очі або хоч схиляв голову.

Цілу середу й цілий четвер аж до вечора не давали їм ні їсти, ні пити, а в четвер увечері дали солоного м'яса з селітрою і солоної води також з селітрою. Це було початком тортур.

А вранці, коли обоє кричали від спраги, стражник повів їх у катівню.

Тут їх посадили одне проти одного і прив'язали до лав, обмотаних вузлуватими мотузками, які завдавали їм неймовірного болю. І обох примусили випити по склянці води з селітрою.

Коли Йоос Дамман, сидячи на лаві, закуняв, він дістав від стражників доброго прочухана.

Катліна сказала їм:

— Не бийте його, панове, ви ж можете покалічити його бідне тіло. Він же вчинив тільки один злочин — убив Гільберта, і то з ревнощів. Я хочу пити, і ти також, Гансе, мій коханий. Напоїть його першого! Води! Води! Нутро горить. Пожалійте його! Краще я вмру за нього. Пити!

Йоос відповів їй:

— Відьмо чортова, щоб ти здохла і луснула, як сука погана! Киньте її в огонь, панове судді! Я хочу пити!

Писарі записували всі його слова.

Тоді суддя запитав його:

— В чому ти ще признаєшся?

— Мені більш нема чого сказати, — відповів Дамман. — Ви знаєте все.