Легенда про юну Весну

Страница 8 из 14

Девятко Наталья

Незаможні замикалися на всі засуви, багаті потроїли охорону. Але нічого не допомагало. Лихо надходило тінню, минаючи високі стіни, міцні брами, нехтуючи жалість, красу і невинність. Лихо було сліпе у жорстокості.

Гомоніли, що в час приходу лиха бачили велику сову і хлопця, вбраного у вогонь. Але жах народжував невір'я. І лише в Дайрані царював спокій.

Спокій. Льодистий спокій зими. Від морозу тріскалося крихке скло, ріки промерзли до дна, сніг доходив до вікон, а іноді вкривав будинки по дахи. Злі вітри лютували, кружляючи вихорами по землям колись щасливого і мирного краю.

Королівство не пам'ятало такої зими. Не могло пам'ятати. Бо стихію розбурхали чари.

Безвір'я і острах перед тим, що йде, яке більше не можна передбачити, оселили в людях підлість, заздрість, жорстокість. Вони не жили, а виживали, знищуючи найцінніше, тиранячи рідних і коханих.

А сніг все сипав і сипав. Лапатий, гарний. Єдина краса, єдина, що ще залишилася у володіннях королеви Тінтірлат.

На бали більше не збиралися причепурені панночки і кавалери, вони й носа боялися висунути із засніжених фортець. І більше не карали тих, що віднімали життя в найтемніші ночі, а сонце не осипало замети яристими діамантами.

Молодими рубінами і місячними відблисками грало сніжне полотно.

Королева Тінтірлат часто кликала до себе Вєю. Разом вони вишивали: Вєя — сукню, королева — прапор.

І королева оповідала дівчині історії, гарні і страхітливі, як справжні казки. Але не були історії казками, правда жила в них.

Палац. Більш нездоланний, ніж сама укріплена фортеця. Давні чари оберігали його, не одна людина обміняла на небуття власні життя і долю, щоб охороняти мир у королівстві.

І шпилі, невагомі, гості як мрії, не на драконів полювали вони, а на мрійників, що збилися зі шляху, проміняли творчість на руйнування, схилилися перед безликістю заради слави. Хай кожний з них розумів славу по-своєму.

Птахи недаремно боялися літати над палацом. Не всі птахи — то птахи. Дехто з них — то душі людські, душі тих, хто дивиться не лише в землю, але й ширяє поглядом в небесах. Від такого погляду до мрії менше кроку, від перетворення на птаха відділяє лише сильне почуття і усвідомлення, що земля тебе більше не тримає.

Мешканці королівства майже всі були такими птахами.

Але не тільки на птахів оберталися люди. Навіть зараз в лісах можна було зустріти тварин з людськими очима. Зазирни в них, і потонеш в печалі.

Покарані мовчанням або нагороджені справжньою свободою? Вони не скажуть, а ми не наважимось запитати.

Королева Тінтірлат розповідала про давні війни і мудре море, яке винесло з глибин чарівні шпилі, про герці на смарагдових мечах, що слухаються не руку, а душу.

Королева Тінтірлат відкривала Вєї загублені в часі таємниці, і їй ставало легше.

А передсутінки осипалися в степ чарівливим золотом, і місяць розколювався на скалки. Забуте минуле стукотіло у вікна крилами птахів, що вмирали, і вдалечині ухала пишнопера сова, не в змозі подолати захист міста.

Тремтіли шпилі у височині, відчуваючи наближення жаху з півдня. І світилися зрідка вогники скутого зимою міста.

РОЗДІЛ VІІІ

Вожатий підкинув у вогнище жмуток водоростей. Вуглини ввижалися живими рубінами і гранатами. Вуглини були рубінами і гранатами!

Золото, яке капало з чудесного смолоскипа, стало криваво-червоним.

Змінилася мова вожатого, змінилися риси обличчя, він неначе став старше, біля рота лягли зморшки.

Діти мовчали. Діти залишалися під дахом чарівного палацу і дибали засніженими шляхами приреченої країни.

Вожатий зазирнув в очі кожному з них, і зі скорботою опустивши погляд, продовжив.

Погана звістка прилетіла з півдня. Лаолант розбив так важко зібрану армію. Полонених не брали. Через кілька днів вісті дійдуть по землі, і тоді країна захлинеться в паніці.

Королева Тінтірлат плакала як дівчинка, закусивши губу. Вєя бачила, що королева дивиться в очі крукам, але зрозуміти не могла. Круки полетіли, а королева знесилено сіла на підлогу.

Вєя підбігла до неї, налякано спостерігаючи, як течуть скупі сльози з яструбиних очей.

— Ваша величносте?..

— Ми програли, Вєє, — на диво, зізнання її заспокоїло. — Ми програли їй.

— Кому?

Вєя не розуміла, але страх скував серце міцніше за люту зиму. Слабка, а не горда і справедлива королева налякала її сильніше від багряного моря під яскраво-червоним небом.

— Я мала поїхати з ними, я мала вклонитися морю, спитатися поради... Але як я змогла б залишити місто? Якщо в палаці не буде законної королеви, сонце обернеться на червону зірку, спалахне і згасне. Не зійде над жодним виднокраєм, — її завжди впевнений голос тремтів.

— Біла крига, червона кров, чорна ніч і сірий попіл — ось і все, що залишиться від веселки. І квола веселка вигнеться над мертвими містами. Якщо тут не буде законної королеви.

Тінтірлат утерла сльози.

— А що, є незаконна королева? — Вєя не вірила.

— Так. Її кличуть Грейж. Два роди завжди претендували на трон. Але ще здавна той рід обрав для себе шлях чародійства, позбавившись права на трон. У мене нема дітей, у неї теж. Нам нікому передати нашу владу: мені трон, їй долю чаклунки, — вона зітхнула, поринувши у роздуми.

— Але хіба те, як ви мене рятували, не чародійство? — засумнівалася Вєя.

Королева похитала головою, приречено, ніби не слухала, але відповіла.

— Воля моря береже наше місто, береже мене, дозволяючи іноді звертатися до його могутності. Ночі, коли оновлюється світ, ночі, відняті у наглої смерті по волі моря і наказу королеви. Доки домовленість з морем не порушувалась, чари роду королеви Грейж не могли нам зашкодити. Ті, що відступили від домовленості, жорстоко платили за порушення закону, — порожні яструбині очі зупинилися на дівчині, заморозили здогадку, що силкувалась зірватися з вуст. — Явконд просидів у в'язниці десять місяців, але я не відібрала у нього життя, Лаолант знайшов дружину і був позбавлений...

Вона не домовила, та Вєя знала: Лаолант втратив дитину.

— Це не моя воля, це воля моря. Та й цього виявилось недостатньо. І тепер, коли наше військо розбите, ми беззахисні, і вона прийде... королева Грейж, — їй було важко говорити, слова злітали, народжуючи дивну луну, а думки тягли на дно відчаю. — Залишився останній засіб... Вєє, ти підеш зі мною?